Розділ 6. Афірмація.

Люблю одноманітні заняття. Вони розвантажують мозок та посилюють концентрацію уваги.

В дитинсті я часто бавився із кубиком Рубика та збирав Лего. У Місті вже дорослим давав друге життя гаджетам, знайдених на смітнику, збираючи їх по запчастинам наново годину за годиною. А тепер...

А тепер я затискаю та розтискаю лівий кулак, то визволяючи, то знав ховаючи леза-пазурі, що віднедавна вживленно в мої п'ясткі кістки... Ніколи не думав, коли малим дивився фільм "Росомаха", що й сам стану таким... специфічним.

Правою ж рукою так не бавлюся. Поки що лячно взагалі ворушити нею. Та й навіть думати теж не хочу. Єдине, що радує — те, що помітив зміни в ній не одразу, а тільки в день, коли "прийшов до тями" після ув'язнення кайданами. Якби угледів раніше — клянуся, я б розірвав точно всіх причетних на міліметрові шматочки.

Але ж ні — після надмірної емоційності та прийому спеціальних заспокійливих пігулок реакція була більш-менш стримана. Я просто глянув на руку — а всі пальці, крім великого, виявились металавими.

— Радій, що відрубували твої пальці та вживлювали леза, коли ти був непритомним, — весело, а не з виразною байдужістю, що притамана звичайним роботам, втішала мене Лана, ця вродлива гіноїдка, що тепер щодня навідувалась в мою кімнату. — Ця процедура була зроблена для вдосконалення тебе, як бійця, — повідомила вона під час чергового "обстеження",  коли досліджувала зміни в моїй поведінці та фізичному стані.

Сьогодні із цією метою вона має завітати до мене в останнє. Так вона сказала вчора. А ще додала:

— Дочекаєшся мене?

А я що? Звісно, що дочекаюся. Куди діватися? Мені й піти ніде. Як Лана мене зачинила того дня, коли ми познайомились, так я й сиджу тут, самотньою амебою.

Втім, я й не скаржуся на умови. А що? Тут кімнатна середня температура. Вікон немає тож сонячного згубного проміння теж. Не треба ні від кого втікати. Годують тричі на ніч. В мене є ліжко з м'ягкою периною. Є ванна кімната. І час на роздуми. Що ще треба такому, як я?..

— Не вдавай, що спокійний, — несподівано прорізується в тиші голос Лани і я рефлекторно ховаю лези в кулак, ніби хлопчисько, котрий наробив шкоду, але хоче цей факт приховати. — Ти людина і хвилюватися щодо рідних для тебе нормально. І до речі — ніякий ти не мутант.

Те, що Лана зчитує мої думки, мене вже не дивує так, як в перші дні. Тому, без зайвих уточнень наважуюсь спитати прямо:

— То як вона?

— Без змін. Все, як завжди. А ти, як бачу, вже набрався сил. Синців під очима немає.

Гіноїд починає обстежувати мене, змушуючи стискати та розтискати правий кулак з тим біонічним протезом з неіржавіючої сталі, торкатися ним іншої руки, плеча, кінчика свого носа та... запускати його в стіну, а я безвідмовно корюся. Проте в думках не відпускає лиш одне питання: як же там без мене мама?

Це про неї Лана говорила, що вона, як завжди. А втім, і в перший раз, коли я питав, теж саме відповідала, запевняючи, що в той день транзиту титанова гіноїдка викрала лиш мене, а маму ніхто не чіпав. Буцімто, того дня та співучасниця справи хакнула систему спостереження мого дому, вимкнула мого Дарка, взяла в полон мене, але потім все відновила, мій дім зачинила, маму й пальцем не торкнулася... Я вдав, що повірив, але сумніви раз-у-раз шкребуть дикими кішками серце.

Спочатку, аби переконатися, що Дарк продовжує як завжди обслуговувати маму, а Макс приходить у гості з гостинцями, як я про те й просив, я намагався зв'язатися з учителем. Він же мені дав усе необхідне, щоб тримати зв'язок!

...Однак й тут мене очікувало велике розчарування, адже Лана й про це повідомила кілька діб тому:

— Співчуваю, але під час проведення операції всі засоби зв'язку та речі з Міста, в тому числі набір біжутерії та інші девайси, що були з тобою — підлягали вилученню... А потім знищенню. Вітаю! Відтепер тобі не доведеться терпіти щоденні стимуляції струмом.

Дивлячись на цю свою втішальницю та інформаторку зараз, я навіть не знаю, що й сказати їй та як з нею поводитися. З одного боку, після того придушення — я її боюся, а з іншого бачу — вона мені бажає добра. Та й не можуть же гуманоїди шкодити людині. Тим паче мені — Щасливцю з Міста D. До того ж бійцю!

— Лана, — хочу спитатися нині про те, про що раніше не питав, — а чому боєць? Невже в Мегаполісі все так погано і треба вміти давати здачі? Невже бандитизм й там процвітає? — непокоюся, зазираючи в скляні очі дівочі.

— Ні, — закінчивши огляд мого тіла, відповідає. — Це треба для Гри.

— От із цього моменту, будь-ласка, детальніше, — прохаю залізну жінку.

До речі, я вже зрозумів, яка різниця між нею та тою, іншою гіноїдкою. Вона створена з хрому-ванадієвого сталевого сплаву. В усьому іншому відміностей між ними немає. Третє око між переніссям, та сама зачіска та колір, довжина волосся. Навіть жести та міміка однакова!

Штучна дівка від мого запитання закочує вгору свої п'янкі очі, якими ще хвилин п'ять дивилася на мене впритул, наче зачарована, не відводячи їх. Такі витріщання повторювалися кожного дня. Спочатку мені подумалось, що гіноїдка в мене закохалася й тому так глядить, але з часом з'ясувалося, що так вона під'єднується до мого чіпу.

Ах, так! Це й є найцікавіша моя модифікація. Той самий чіп, який я мрію придбати й своїй мамі та який поверне її рухливість тіла...