Розділ 5. Регенерація.

Злий, що собака з воль'єру, породи бульмастиф, якого пам'ятаю зі свого дитинства, не знаю на чому чи на кому визвіритися. А хочеться. Аж кісточки на кулах сверблять! А втім — воно й не дивно. Як мені пояснили — то наслідки вживлення пазурів.

О, так — я дійсно, віднедавна, будь-якої митті можу вичавити з себе гострі пазурі-леза, довжиною 15 сантиметрів, скрутивши кулак. Вперше це зробив несвідомо, бажаючи роздерти все, що трапиться під руку.

Не знаю, чи то від усвідомлення себе сильнішим, ніж коли-небудь, чи то від того, що ТАКЕ зі мною зробили без моєї згоди, але я ще більше розлютувався. Це мене навіть злякало, але емоції взяли своє, тому я просто горлопанив лайки й сатанів, аж щелепи мліли.

Дивлюсь на шрами, що нагадуватимуть віднині про вживлення лез, наразі звіріти вже припинив. Але іноді лють повертається.

Ще жодного разу не зміг передбачити її напади. І мушу визнати, що з ними — втрачаю себе. В останнє збагнув, що мене в ці митті наче вимикає. Неконтрольовані емоції беруть верх і ніщо вже їх не зупиняє, а все моє єство марніє й поступається їм.

Проте, ще б пак! Мов немає причини для жовчі.

— По-перше — сиджу на прив'язі, що брудний пес, от вже два дні! — потираючи синці, що утворилися на моїх зап'ястках рук від залізних кайданів, підвищую голос, а це засвідчує посилення розлюченності. — По-друге — я досі не знаю нічого про місце свого знаходження! А радше, місце ув'язнення! А по-третє! По-третє мені цікаво чи легальним та безпечним хірургічним вторгненням в живі організми ви тут займаєтесь і з якого такого дива?! По-четверте...

— ...Не два, а три дні.., — апатично вклинила свої слова андроїдка, ніби її не вчили, що перебивати невічливо.

— Що?! — піняться мої емоції й набухають желатином, підкочуючись до горла. А за мить піна летить вже й з рота. — Паразитка! Гнила й дурна залізяка! Мішок ти гвинтів! Та щоб ти розсипалися на уламки! Та щоб тебе заклинило! Та щоб навіки відключило від живлення! Та щоб..! — гупаю ногами, б'ю кулаками у стіну, скрегочу сріблястими лезами об кахель на підлозі. І дуже шкодую, і вельми неприховано мене злить, що не в силах схопити й пошматувати цю штучну заразу, адже мене прив'язали короткими масивними ланцюгами, кінці яких стирчать у стінах, за обидві руки і тому траекторія руху обмежена. П'ять кроків вперед, шість убоки, п'ять назад...

Ярість клекоче й гуркоче в мені, а я її й не зупиняю, бо поки чую в своїх венах кров, поки дихаю і маю сили — хочу битись і... вбивати!..

— ...Сказ мине. Це всього лиш побічна дія після потрібних маніпуляцій, — пояснює спокійно андроїдка, коли я повертаюсь до тями.

— Кому... Кому потрібних? Мені точно ні, — кволо питаю, впавши на коліна, замучений спрагою й надто напруженними емоціями.

Проте залізяка з неживими (якщо придивитись і знати) очима все повторює:

— Ця інформація тобі відома.

— Авжеж! "Відома". Тьфу! Та з цієї інформації нічогісінько незрозуміло! — знов окриляє мене спрагла злоба й її лещата затискають мене, ненече шматок мила волога долонька.

І так все по колу. Лютую. Перепочиваю. Питаю. Знов кричу від нерозуміння. Злюсь... Піна котиться з рота, а піт з чола, леза трощать потроху стіни, ланцюг, кахель, але біль в п'ястких кістках зупиняє, тому я досі знаходжусь, прикутим й загнаним у глухий кут, в'язнем.

А нової інформації все нема.

А що я знаю? Мало. Тільки те, що після хірургічних маніпуляцій я стану кращим, ніж був і це покращить моє життя.

Та мене чомусь не турбує майбутнє. І тільки від цього я заробив собі переляк, адже раніше тільки й думав про нього. У Місті кожна моя дія, кожен новий день була спрямована для майбутнього і виключно в його користь. Я старанно виконував квести, виживав, економив на всьому та накопичував бали рівнів, аби майбутнє моєї мами і моє особисте було кращим, ніж реальність сьогодення.

А тепер що?! Тепер я сам не свій. Мене хвилюють лиш мої емоції. Я став жити лиш ними, в моменті "тут й зараз".

Хвилину тому я бився в агонії від злості — і думав про злість, мріяв про руйнацію всього, до чого тільки зможу дотягтися. Зараз я безсилий, виснажений від того, що злився. Я прагну тепер лиш спокою, лиш відпочинку і ніщо мене не хвилює більше. Я хочу, аби серце збило прискорений темп і попити води, вмитись...

Наступної хвилини я знову ярий. Я бажаю різати, колоти й наносити шкоду, завдавати фізичного болю й мстити. А потім...

А потім я знову стану виснаженим і мені закортить гармонії в тиші й кухля пивця, холодного, неначе тільки з льодового океану айсберг...

Ось так і минають мої години ув'язнення і від цього, відверто скажу, я втомився не на жарт. Я буквально відчуваю, як вже з останніх сил лютую. Здається, ось це був останній раз, коли я проявив таку бурхливу емоцію, бо потім, (хочу й відчуваю), як назавжди залишуть беземоційним шматком лайна.

От саме останнє і є моїм страхом, адже таким я ніколи не був. Я мав завжди ціль і наполегливим себе називав. Я був тим, хто міг зберігати розсудливість, адаптуватися до несподіваних халеп... А тепер я інший... Наче звір, яким керують інстинкти, рефлекси або, ще гірше, мов бездушна річ, програма, яка взагалі не думує, а лиш виконує чиїсь накази чи діє згідно з алгоритмом.

Невже мама мала рацію і це якийсь безжалісний розіграш? Проте ні. Скоріше повірю в теорію, що я став, як той облізлий щур — піддослідним. Однак андроїдка відхиляє припущення щодо експерименту. А інших одиниць життя, навіть, як вона, штучного, я більше не бачив. Щоправда чув. От тільки ніхто, крім цієї титанової з трьома очима, до мене не говорив і на очі мої не попадався.