Частина друга. Буферна зона. Розділ 4. Коронація.

Весь день я майже не зімкнув очей. Лиш подрімав з годинку. Таке щось! Що спав, що зефірки нюхав.

Я намагався бути уважним при зборах. Не хотілось щось забути. Проте, у дійсності, як п'яте на десяте вийшло. Складав свої девайси в рюкзак, потім виймав їх звідти, перевіряючи, чи все на місці. Потім знов складав і знову виймав, бо, згадував, що не в тому порядку склав речі, адже найнебхідніше губилось на дні.

В цілому й речей в мене було не так вже й багато. Що Мурчик наплакав! Але й їх, як виявилося, я всіх забрати не зміг. Тому так і вирішив, що рушать зі мною в дорогу лиш мої девайси, тобто, з десяток візів, ще з десяток ядерних батарей, в приблизній кількості, про всяк випадок, піратські набори біжутерій, а ще різні набори освітлювального, охоронного та хакерського призначення, на кшталт тепловізорного ліхтаря, бойової лінзи в кількості одна штука, яка з допомогою променя може вбити, але на це має лиш один єдиний заряд, і смарт-годинника на палець, з яким можна зламати будь-які візи застарілого зразка. Крім цього я нагріб собі різних запчастин, які роками збирав на смітнику та й так не задіяв, на кшталт, плат, дротів, жорстких дисків й такого іншого. І хоча я й сам не розумію, навіщо це все мені потрібно в Мегаполісі, але най буде. Таке собі придане.

А от одягу не взяв. Навіть шкарпетками чи трусами не схотів набивати ношу. А навіщо? Для Мегаполісу все треба нове. Не виділятися ж мене на фоні високорівневих персів! А те, що деякий час можу, якби то мовити, ароматним бути, що баночка запашного хрону — так не біда. Кому не сподобається — нехай затуляють носа. Я з Міста. Мені можна.

Я вирішив рушити в дорогу раніше, ніж Місто поглинуть сутінки, бо не відпускало відчуття, що Майк, відбиті його мізки, може нацькувати на мене своїх псів при першій же можливості. Він не залишить справу так, як вона є. Він схоче мене дістати. А оскільки для нього не є секретом адреса нашого, з мамою, місця проживання, то, схиляюся до думки, над нашим домом, ще як передостанній промінчик сонця сховається за горизонт, може зібратися достатньо бандюгів для чатування.

Мамі про зустріч з Майком я так і не розповів. І не збирався. Та й взагалі, наговорившись вдосталь ранком, я й тепер не бажав ще раз займати її балачками. Піти тихо краще, ніж бачити мамині прощальні сльози і залишати її з важким серцем.

Однак, чомусь нині я затримався біля дверей її кімнати. Переминаючись з ноги на ногу, зважаючи на тишу в її спальні, роблю складний вибір. Ймовірно вона спить і їй сниться щось хороше. То як? В останнє поглянути на неї хоч одним оком можна? Або ж не треба? Все рівно мама спить. Ще чого, прокинеться від скрипіння дверей...

Але ні — не витримую. Якщо не зроблю цього — на душі скреготатимуть заіржавалі роботи.

Прочинивши легенько двері, просовую в отвір голову. Ну то що, вгадав? Мама спить? Он тиша ж яка весь простір собою гіпнотизує... Ага! Зараз! Тиша не завжди означає відсутність дій.

Мамині очі знов були розплющені й розширені, неначе хтось їх натягнув на п'яльця. От тільки не для вишивання, а для дечогось більш прибуткового.

Прийшовши зранку додому та побачивши їх такими, я злякався за її стан, адже коли вона мучалась від нападів псевдо-інсультів, що поступово паралізували тіло, картина була такою ж самою. Однак з нею все було гаразд і вона зізналась, що сиділа весь цей час у Кіт-Коті. Ймовірність псевдо-інсульту наразі незначна. Аби не бити необґрунтовану тривогу, краще перевірю більш вірогідний варіант.

Для цього користуюся домашніми візами та активовую їх. На долоні спливають значки дій, які можу запрошувати через візи. Оминаю модифікації будинку та його температурні, вентеляційні параметри. Значок з роботом та домашньою технікою, на кшталт телевізорів, музичних центрів, ігрових зон, які доступні й видимі лише з візами, теж залишаю без уваги. А от баланс сімейного бюджету — саме те, що треба.

На долоні висвітлюються одразу ж комунальні платежі із заборгованністю, тож мене осяйнуло. Йосип-безволосий! Мало не забув залишити мамі декілька сотень рівнів, бо їй би й повітря так перекрили за несплату!

Декілька хвилин тепер витрачаю на те, що перикидаю свої персональні рівні на сімейний баланс. Без вагань сплачую 57 рівнів боргу за охолодженність приміщення, 92 за доставки їжі додому. На своєму балансі залишаю лиш 11-ть і молюся, щоб їх вистачило, щоб дістатися місця свого транзиту, а там отримати обіцяні тисячу й сто. Якщо ж цього не станеться — то якось вже доберусь додому, а потім поверну необхідне із сімейного бюджету. Але про такий розвиток подій я не хочу поки що думати...

До речі, щодо балансу сім'ї. Вчора ввечері я чітко пам'ятаю, що там залишалось тільки 5,20 рівня. Наразі ж їх було, до того, як я додав свої персональні, 6,40. Отже один рівень і двадцять підрівнів мамця встигла "надивитися". От же ж..! Годувальниця...

Не знімаючи V-зір, зазираю вдруге в шпарину її опочивальні. І дійсно — п'ятисекундні яскраві відео на всю стіну, яких неможливо побачити без девайсу, змінюють один одного одним легким кліпанням маминих очей. Якби я був терплячишим, а не панікував одразу вранці, я б помічав це глипання очей, яким вона перелистує ряд безкінечних відео, змонтованих в 11Д візуалізаторі жителів Міст чи зняті з реального життя мешканців Мегаполісів.

Дивлячись на ці голограму на всю стіну зараз, мама вбирала своїми розширеними очима інформацію, адже йде запис з віза у формі лінзи, а це треба для підтвердження переглядів. І хоч лінза є лиш в одному її окові, але ж вона не може працювати лише одним. Примружуватись незручно.

Мама вже давно працює таким чином. Це легальна робота, яка пропонує паралізованим персам сама Корпорація. Єдина, яка їй доступна в її стані. І хоч в ній не було потреби, бо прибуток із цієї діяльності мізерний, — проте мама не у захваті від сидіння в мене на шиї.