3.5. Транзит.

Я виліз із підвальної домівки свого вчителя за пів години до настання світанку. Ми дуже довго розглядали різноманітні варіації щодо діючих осіб моїх пригод і дійшли висновку, що відбувається щось нетипове для буденності. Чергова революція, заколот або переворот? Еге ж. Як мінімум "переворот мого життя". Але хто ж причетний до цього? Селища не підпорядковані Корпорації, з якими розпочали співпрацю бандити чи Мегаполіс або, й поготів, сама Корпорація?

У вчителя була ще одна версія, проте про неї він чомусь, мовчав, а лиш натякнув, що справа може стосуватися... штучного інтелекту... Сподіваюся, він мав на увазі не якісь там амбіції ШІ захопити світ. Один андроїд, що втрапив у наше Периферійне Місто не може ж це зробити... Чи?..

Ай, трясця! Windows з ними! Доживемо — побачимо.

Макс виказав занепокоєння щодо моєї безпеки, хоча завжди спокійному старигану тривожність не властива. Він наполіг, щоб я не ліз у неприємності, навіть якщо наші теорії виявляться вірними. Та й я сам, якщо когось цікавить моя думка,  начхати хотів на все це разом. Аби до мене не лізли. Як от песики Майка, яких не хотілось би зустріти знову на своєму шляху.

Мій вчитель дав мені деякі речі, що могли б мені стати в пригоді. Кавалерійський револьвер сорок п'ятого калібру, дві станції спостереження на атомних акамуляторах і два осердя низькочутливої стрічки, яка згодиться для переходу будь-якого пристрою в стан невидимості. А ще рацію нового зразку, з якої я можу відправити команду SOS, та "жучок". До речі, останнє я ніяк не хотів брати, але... цю тварюку вчитель причепив мені насильно. Пристрій працює на зразок кліща. Щойно опиняється на тілі живої особи — одразу ж впивається в шкіру та проникає в організм.

Тепер учитель знає про моє пересування все і може зчитувати абсолютну всю цифрову інформацію навколо мене, де б я не був. В екстренних випадках може вийти зі мною на зв'язок навіть... Цікаві перспективи. Макс навіть може бачити й чути все те, що й я. І хоч я від цього не в захваті, але порадувало інше — такого диво-кліща підкинуть й Майку, щоб Макс за ним теж стежив.

Порадою вчителя ж для мене було — слідкувати за андроїдом і не думати про Лео. "Вирішуй проблеми по мірі їх надходження": сказав він. Тому прямо зараз я прямую на підйомник, щоб поглянути на Місто з верху та знайти емблему. Єдине, в чому невпевненний — так це в тім, чи пошуки тривалістю в пів години дадуть результат. Але Макс сказав, що вірить в мене.

Я йшов крадькома, аж до самого південного підйомника. За цей час мене один раз пройняв струм, але його сила була настільки малою, що я це навіть не відчув. І навіть яскравість супер-візів не засліплювала вже мене. І тільки час викликав хвилювання.

— Встигнути. Треба встигнути, — сопів собі я під ніс, розглядаючи крізь окуляри із 7Д, як ми з учителем з'ясували, ефектом, чи нема ніякої дивної емблеми під ногами чи між споруд, або на їх вірт-стінах. Від цього моя хода уповільнювалась до неможливості, а час йшов і я хвилювався. Але бути неуважним для мене нині нечувана розкіш — тому, зціпивши зуби, я нікуди не спішив.

Щоправда зараз, чекаючи зайву хвилину підйомник, спіймав себе на думці, що ось цей 7Д ефект мені був схожим на звичайний 5Д і навіть забув, що то не мої щоденні. Згадав, лиш помітивши, як жіночка в черзі косо зиркає на мене.

— Які гарні в тебе візи, хлопчик, — адресує мені комплімент, скинувши з мене -надцять рочків. Давно ж мене хлопчиком не кликали. Я вже й забув, що то за відчуття.

А візи й справді неймовірно гарні. Оздоблені сріблом, з ефектом відзеркалення із зовнішнього боку. Проте, як може бути річ, котра мені допоможе здійснити мрію, бути не гарною?

На всяк випадок, але не тому, що боюсь вроків, а тому що жіночка не має ні браслету, ні перстня, ні окуляр, як я помітив, — прискіпливо обдаю її підозрілим поглядом. Обережність зайвою не буде. Чого це вона на мене увагу звернула?

І раптом... унікальні візи висувають пропозицію перевірити її на наявність головних гаджетів... Щоправда маю сумнів. Візи чи Макс? Він такий — він може.

Втім — все чисто. Отримавши дозвіл, візи знайшли парасольку та інші аксесуари набору для виживання, які були сховані в її кишені. І тепер мене вже спіткала зацікавленість особистого характеру, тож коли прибуває підйомник, а жінка нарешті відводить від мене свій погляд — я знімаю свої візи, щоб оцінити перса власними очима.

Жіночка вбрана, як і всі, як і я. Темний колір закритого одягу, а саме потерте пальто, гольф під горло, штани і зношені кросівки. Але було в ній щось таке, що змушувало затамувати подих.

Ми здійнялись підйомником у повітря, легко й невимушено, як пташки, яких я годував в дитинстві, і я зрозумів, що саме. Наївна усмішка і погляд, який демонструє безумовне захоплення. Хоч їй обличчя було всіяне глибкими зморшками, що свідчило, про її вік за п'ятдесят, втім читалось у виразі лиця дитяча безпосередність.

Підйомник взлетів вище десятого поверху багатоповерхівки, яких без візів не побачити. Кабіна його була, мов та мокра й обшпатрана курка — фарба облущилась, поручні й двері заржавіли місцями, а скляний бік, протилежний від дверей, був з тріщинами. У кабінці було не багато місця. Та й максимум пасажирів може досягати лиш чотирьох осіб, бо інакше буде перевантаження канату, по якому прямує наш транспорт. Проте ми були зараз тут з жіночкою вдвох і обидвоє стояли по середині, аби уникнути перехилення.

І я турбувався про всі ці моменти, бо не часто користувався таким ненадійним транспортом. А підйомник прямує аж цілих дев'ять хвилин до єдиного вцілілого у центрі Міста хмарочоса, дах якого називають "Термінал". Висота, на яку ми маємо піднятися, ідентична стодвадцяти поверхам. І звісно я не розумів, як можна не нервувати, взлетівши так високо та занедбаному підйомнику?.. А жінка усміхалася.