3.6. Транзит.

Разом із настанням світанку відчуваю, як піднімається температура тіла. Пекучі поодинокі промінці, дотягнувшись до мого вбрання, місцями починають його пропалювати наскрізь. Це я розумію по паровим випарам на плечі та біля зап'ястка. Але поки сонце не визирнуло з горизонту цілком і повністю — час ще є. Десь хвилин десять, але є і цього мені буде достатньо.

До закриття торгівельної точки лишається п'ять хвилин. Усвідомлюючи це, я сполошуюсь і піднімаю свою п'яту точку з порогу, на якому просидів пару хвилин, виснажуючи себе роздумами. Події, пов'язані з подарунковими візами, досі не вляглися в голові. Але я ж не за цим прийшов сюди.

Моя мама обожнює зефір у шоколаді. Єдина торгівельна точка в нашому мікро-районі, де можна знайти цей смаколик — тут. І мені плювати, що бігти від нього додому на шість хвилин довше, ніж від іншого подібного йому. Якщо промова з гучномовця лунала для мене — я маю хоч якось потішити свою неньку. Звісно, це не пом'якшить удар новини, але хоч якось задобрить материнську душу.

— Вітаємо в обителі смаку, — лунає механічний голос зі стелі, а через секунду я бачу безвізовим поглядом, як роботизована кулька, розміром з долоньку, подібно кажану розчепірює свої малесенькі моторні крильця і підлітає до мого плеча. — Допомогти з вибором терміналу? — дивиться камерний отвір кульки на мене, збільшуючи зум та намагаючись ідентифікувати мою особистість, на що доводиться дати згоду.

— Зефір у шоколаді, — коротко відрубую я і спостерігаю за тим, як кулька оминає перший термінал із зображенням страв з напівфабрикатів, потім другий з першими стравами, потім третій з м'ясними, читвертий з рибними, п'ятий з гарнірами, шостий з овочами, сьомий з фруктами, восьмий з напоями...

Передостанній був з хлібо-булочними виробами і кулька застигла перед ним не на секунду, як перед іншими терміналами, а на три, що я аж злякався. Невже знову скаржитися доведеться? Цього ще не вистачало! Вже не раз бувало в цій крамничці, що ці кулько-робото-продавці вибивали не бажані продукти харчування, а рандомні. Проте, що дивного? У другосортному низькорівневому світі вся техніка застаріла та має схильність до збоїв у роботі.

Однак... Фух! Пронесло. Місцями заржавіла кулька відмерла і все-таки перенеслася до останнього терміналу із солодощами. Тепер залишається сподіватися, що ніяких проблем з вибором десерта не станеться.

На моє полегшення, 3Д принтер у куточку невеликого приміщення з голими стінами та метровими терміналами запрацював дуже швидко. І ще швидше, перш ніж сонячні промінці почали проникати у затінок крамнички, у точці видачі замовлень заверещало сигнальне поперередження про виготовлення замовлення. Оскільки цей звук пролунав майже одночасно із сиреною, яка сповістила про зачинення магазину через початок сонячної денної дії, я не став зволікати і тією ж митті підтюпцем опиняюся біля пункту видачі та каси.

— Піднесіть руку до розрахункового аппарату, — підказує під вухом, а точніше, над ним, літаюча кулька, і звук зуму свідчить про активну роботу систем камер спостереження.

Мені стає смішно, але я стримуюсь. Це ж треба таке! У Місті щодня грабують майже кожного третього перса, а в цих застарілих крамничках досі встановлюють протоколи безпеки, не виводять із ладу роботизованих продавців-охоронців. Та цю кульку лазерем пробити легше, ніж чхнути! І я це неодмінно б зробив... Якби мав лазерну зброю. Однак пощастило власникам крамничок — лазерної зброї у Місті не водиться. Щоб таку дістати, треба, або продати обидві нирки, або бути жителем Мегаполісу.

— Жителем... Мегаполісу, — вимовляю одними губами, озвучуючи свої думки. Так дивно уявляти, що ця перспектива може стати для мене реальною...

— Піднесіть руку до розрахункового аппарату та покиньте приміщення, — вже голосніше верещить механічний голос і висмикує мене з мрій. А на додачу зашелестіла ролета широкого дверного отвору, що сповіщає про зачинення магазину.

Отямившись, сплачую долонькою свій рахунок.

— От бляха! Невже рівень крадіжок підвищили? Серед, вже білого, дня обкрадають! — вигукую, побачивши, що з мого балансу списали за зефір аж цілих десять балів рівнів.

Зле дивлюсь на касовий апарат у вигляді прозорого цифрового віконечка на стіні. На сторінці оплати ще світиться запитання чи треба переслати чек у віртсистему візів. Я натискаю "НІ", знаючи, що для цього треба авторизуватися в системі, а це довгий процес. А мені наче зайнятись нічим? Й без цього час очікування замовленого десерту чималий!

— Транзакція проведена. Отримайте свій пакунок і покиньте приміщення, — дратує кулька, що все літає над моєю головою.

— Та я б з радістю, але пакунок де?! — не знаю навіщо, але кричу на залізяку, поки вона торохкотить одне і те ж. Нижній ролер досяг середини дверного отвору, утворивши темряву в приміщенні.

Серце в грудях застрибало, наче на батуті. Ногою штовхаю пункт видачі продуктів, що розмістився під касовим аппаратом внизу і має вигляд квадратної шухляди з таким же отвором по середині. Саме з цього отвору вже за секунду визирнув краєчок силіконового пакунку, який я похапцем хапаю і з яким покидаю крамницю.

Оце таланить мені сьогодні! Нижній силіконовий ролер зачинився майже повністю, коли я вислизнув із крамнички, проїхавшись на животі. Тепер же я, випроставшись, усміхаюся, бо нижній ролер досяг порогу, середній металевий ролер вже теж досяг середини свого шляху, а верхній, сталевий, визирнув з-під даху — а я стою зовні! Чи це не шалене везіння? Сьогодні йду додому. Не те, що позавчора, коли я застряг в подібній крамничці на цілий день.