3.4. Транзит.

Слухаючи мою щемливу історію Макс поставивив моїй парасольці виконання фальшивого квесту за ціною в 0,10 рівнів, що обійшлося йому в 1 рівень за кожну десятину. І ні, він не багач, проте сам наполіг на цьому. Він не бажав, щоб мене било зайвий раз струмом.

— Оце встряг ти, парубок, по самі... терабайти! — співчутливо сміється тепер з моїх пригод сивовусий. — І знаєш? Ти правильно все робиш. Не треба тобі та Ліза. І навичка "сім'янин" теж. Зі свого досвіду знаю, що крива ця стежка. Витрат — вище хмарочосів! А то буде квест "зачати дитину", "виховати дитину" один за одним — і часу на свій особистий розвиток не залишиться. А воно тобі треба? — радить він.

Я ж лишень глипаю очима на нього. З його IQ у 122 бали, невже Альцгеймер може розвиватися?

— Але, Макс, ти ж завжди казав, що виховувати та навчати дітей — твоє покликання. До того ж — в тебе п'ятеро дітей. І в десять разів більше учнів. І ти казав, що всіх нас любиш... Невже ми для тебе тягар? — розбивається моє серце порцеляновою лялькою.

— Та ні! Ні, Алекс! То ж я цей... підтримую тебе, — зізнається у тому, що нахабно підіграє мені стариган. — На тебе місія покладена велика. Ти маєш досягнути свою ціль. Невже якісь квести тобі важливіші за візи? За ЦІ візи, Алекс!.. І за твою маму.

Ось тепер я вже немаю сумнівів, що старий вчитель каже правду. Цей перс завжди підтримував мене у всьому й мотивував. Коли зник мій батько, коли зрадив мій брат — він залишався моїм кумиром та прикладом для наслідування. І завжди був на моєму боці.

— Саме так, учитель. Але я потребую твоєї настанови. Що мені робити? — печально, ніби їм холодно, голубляться мої брови докупи.

— Алекс, ну ти немов маленький! — по-доброму дає мені словесних стусанів поважний дід. — А чи не настав час тобі подорослішати? Ти без шести хвилин щасливчик, що виграв тисячу сто рівнів розвитку і зовсім скоро на тебе чекатиме нове життя. У Мегаполісі мене не буде, сину! Варто вже кумекати й своєю головою, в свої ж-то тридцять рочків!

— Хоча б в останнє! Ну будь-ласка, — вередую я, втрачаючи надію на останній порятунок. — Макс, я заплутався, — тисну на жалість, вичавлюючи малесеньку сльозинку з кутика очей.

На мою німу сцену, вчитель хитає головою і підпалює свою люльку.

— Не вірю. Перебір емоцій, Алекс. Театральний гурток зачинився ще минулим літом, тож вистави не буде, а ти все повторюєш завчені слова. Не порядок...

На мить здається, що так учитель гнівається... Але ні. Ми одночасно вибухаємо з ним сміхом. Бо спонсором цієї вистави є наша давня традиція — тягти приколи чи пранк. Цьому мене, до речі, як і тиснути на жалість, навчив Макс.

— Тепер до справи, юначе, — обірвавши неочікуванно реготання, повертає мене до важливого чоловік із глибокими зморшками на обличчі, руках та шиї. — Отже, андроїд, що тебе врятував — ніхто інша, ніж вірний поштар твоєї провідниці. А радше поштарка.

— Про провідника пам'ятаю. У Віртонеті про це говорили. Це корінний мешканець Мегаполісу, якому Корпорація доручила ознайомлювати щасливця з правилами гри та який допоможе з інтеграцією в нове суспільство у разі перемоги, — згадую інформацію, яку чув колись із новин. — А чому саме провідниця? І хто такий поштар?

— І чому я тебе тільки вчив, ледар? — раптово дає мені батьківського мемеля старий. — У Мегаполісі кожна людина має свого андроїда. І кожного андроїда, за законами Корпорації Мегаполісу D, треба розрізняти за статтю. За цим же законом, у жінки у приватному користуванні можуть бути виключно андроїди жіночого роду, тобто гіноїди, а у чоловіків — андроїди чоловічого роду, — зашкварчав розумом великий вчений. — Поштар чи, у твоєму випадку, поштарка має на меті вказати напрямок руху та довезти власника подарункових візів своїй господині... А можливо вона має й захищати, рятувати тебе від небезпеки... Це вже треба в неї спитати.

Роз'яснення дорогоцінного мені вчителя полегшують мені життя та розумове напруження. Все стає дійсно дуже просто... От тільки...

— Щось не сходиться, — привертаю увагу Макса, що розлігся у кріслі з філіжанкою порошкоподібного айс-латте і мало не куняє. — Якщо андроїдка прибула, коли мені загрожувала небезпека, то чому вона не була поряд з Лео, коли його вбили? На той час він володів візами, адже це він їх знайшов. Вона мала захищати б його, а на мене... До того ж я бачив її тінь неподалі, незадовго до тією події. На це має бути вагома причина?

На душі стає важко. Останні слова Лео не йдуть з голови. Він зізнався, що не той, за кого себе видав, але мені все рівно його шкода... Він був таким... юним...

Від тяжкості розумового процесу, розлягаюся зірочкою на прохолодній підлозі підвалу з мінімалістичним інтер'єром. Окрім крісла і твердої дерев'яної лави біля столу, й впасти ніде. Це тому, що вчитель вчив нас, тобто своїх учнів, спати на рівній підлозі, бо це корисна звичка, яку він прищепив собі ще підлітком. З його слів, звісно.

— І як знайти усім цим подіям пояснення, Макс? — роздратовано кидаю вчителю, який... натомість мовчить.

А через декілька секунд й поготів чується його сопіння...

Заснув! Хакерська така чортяка! Он якого хропака дає!

...Хвилинку. Точно. Він же хакер! А це він не спить — це він ідендифікує особистість Лео та займається взламуванням необхідної інформації. Візи ж у нього на місці. І навіть не одні, а цілих три одразу... Ну що ж, цілком старечий стайл.