3.3. Транзит.

От і влип я. Та щоб засліпило мене візами! Її тільки бракувало зараз.

Аби не чути істеричного гавкотіння, швидко повертаю на перенісся розкішний та новий V-зір. І тьмяний світ нічного міста знову стає яскравим. Не забуваю увімкнути музичний акомпонемент кліпсів, який до цієї митті був вимкнений, адже я був надзвичайно обережним, тихим і спостережливим — тепер же без цього ніяк...

І, що цікаво, так епічно вийшло! Втікав від одного зла, а втрапив... у руки іншого...

— Алексе! Алекс! Ти навіть не вибачишся? Я тебе чекала, між іншим! А ти не прийшов! І де тебе носило? З ким? — заволала сирена, голос якої, на фоні рок-музики змінився.

З нотками ніжності та під "Жіноче пограбування" старого гурту "The NBHD", що з допомогою функції візів вдосконаленого автоперекладача, я чую англійською мовою, але розумію все, наче почув українською, голос Лі звучав гармонійно тепер. Мені він навіть сподобався. Але це якщо не вслухуватися в лайку.

Я й сам використав міцне словечко, зрозумівши, своє програшне становище, ще коли зупинився на місці й натягнув візи. Тепер же, коли світ навколо трансформувався і став милішим, до того ж під мотив улюбленної пісні — я навіть усміхаюсь.

Та щоб мене в драйвер засмоктало! Мені тепер кортить обернутись й піти на зустріч Лі. Вона он як яро мене гукає. Треба хоч вдати, що й я радий цій зустрічі. А те, що вона мене проклинає — минеться. Вже не раз таке було.

— І чому мовчиш, козел? Чи все в очах розпливається? Пікселів не розрізнюєш вже? — горлопанить стерво, що йде мені на зустріч.

Та я заплющу очі на це. Зате — яка красуня!

Коли дивлюся на неї нині — момент нашого зближення уповільняється. Парасолька сповістила, що увімкнувся запис відео на пам'ять. Я аж присвиснув від цього. Оце так технології! Не дарма високі.

Проте, Лі в моїх візах — ще вище. Ну королева власною персоною. Її спідниця короткої й пишної сукні от-от взлетить, здається, а пасма завитого волосся, яке теплим вітром розгойдується, замість крил запурхають... Про дві квіточки, що розквітають пишними бутонами на бюсті — й поготів мовчу...

Святий повербанк, та яка красуня вона у мене! Небачена! Граційна!.. Ідеальна!

Її вуста раптово припиняють видавати звуки. Ворушаться, але мовчать. А потім, коли відстань між нами скорочується до трьох метрів... Вона неочікувано починає бігти до мене, усміхаючись широко й розтягнувши свої крила-руки по обидва боки.

Так радісно вона мене ще не зустрічала ніколи. Візами клянусь! А нині в обіймо мої пірнула й своїми поцілунками до інфаркту довела.

— Коханий, я так сумувала! — не припиняючи усміхатись, після десятка секунд палких поцілунків, заявляє. І знов цілує. Божевілля!

— І я. Я теж сумував, моя мила Лі, — відірвавши свої вуста від її, насилу вимовляю.

— Я більше, моє серденько. Без тебе, що без повітря — ледь-ледь виживала. Кожна хвилина без тебе страждання. Кожну секунду думками я хотіла тебе, — муркоче лагідна та романтична діва.

"Я думаю, я знайшов кохання" — закінчується рок-пісня в моїх вухах. І поки триває пауза між композиціями — я ще раз тягнуся вустами до соковитих дівочих, а потім волію зацілувати тендітну шию... але щось візи заважають. І я... Знімаю їх...

Графічний редактор мені у корзину!

Виявляється, реальність зовсім інша. Візи знов змінили її. Насправді ж ніхто мене не цілував і навіть не збирався. А от від душі гамселити у груди — так. Синяк мені в районі сонячного сплетіння точно залишить таким чином.

І ніяка вона не красуня, ця шльондра Лі. Криві передні зуби, прищі на підборіді, засмальцьоване волосся й ніс "картоплею" весь у ластовинні. А зріст — як два мене.

Проте, Лі завжди високої думки про це. Як от зараз, коли прибиваючи в мене своїми короткими рученятами діру, верещить:

— Я віддала тобі останні рівні та найкращі хвилини вільного часу! Та я не спала через тебе цілий день! А ти що? — під потужний музичний супровід "Моє серце палає" гурту Rammstein, яке лунає в моїх вухах, й вона кричить мені в той отвір... Стерво. Зате — як епічно.

— Вгамуйся, Лізо! — не витримую в кінці-кінців цього побиття.

— Лізо? Ти знову за своє? Бешкетник, — змінюється різко її поведінка й манери. — От знаєш, чим меня взяти. Так мене ніхто не кличе, окрім тебе, а ти цим користуєшся, — червоніє тепер, ніби зроду була сором'язливою, моя дівчина. Одразу й розтанула, повеселішала, стала покірною.

Проте, поблизу почулись постріли. Я згадав за бандитів і те, що не можу нікому з них потрапляти на очі.

— Лізо, а ми можемо поговорити пізніше?.. Або он там? — вказую пальцем на покинутий будинок, побачивши, як перший варіант моїй "милій" не сподобався. Про це засвідчив її вишкір хижих очей.

Другий же варіант вона обрала ліпшим. Навіть дуже. І тому вже за п'ять секунд обійняла мене у чужому, зламаному й побитому часом та бандитами, житлові.

— Тебе на екстримальну романтику потягнула? Хочеш таким чином свою винну зализали? — хитро усміхається вона і лащиться кішечкою.

— Ні! Просто зі мною... — розпочав було пояснення, але вгледівши, що моя дівчина не полюбляє слово "ні", припиняю ці марні потуги. — Давай поговоримо, — натомість говорю те, в чому вона не відмовить напевно.