3.2. Транзит.

Не встиг я й кліпнути очима, як тіло Бена піднімається у повітря наді мною... А потім летить вбік.

А наді мною нависає... титанове тіло... Андроїда...

Відполірованя до блиску деталі роботизованого андроїда здаються довершенно гладенькими у світловій смузі далеких дронів над поверхнею Землі. Бездоганно зібраний штучний інтелект має лиш людське обличчя з неймовірною деталізацією. Якщо бути точном — то воно дівоче. І якби ця машина була одягнена в паранжу — присягаюся — я б сказав, що це людина.

Проте найвражаюче те, що частини цього дивовижного тіла забарвлені по-різному. Кінцівки сріблясто білі, а голова та тулуб — золоті.... Незрівнянне видовище. Хоч й дивне. Я таких точно за своє життя не бачив.

Андроїдів, які запрограмовані на захист живих чи не живих об'єктів та вирішення збройних конфліктів зазвичай виготовляють з різних металевих сплавів. Найнижчі за ефективністю та силою з літію чи нікелю, а найпотужнішими, з якими звичайна людина не ладна боротися, вважаються сталеві та титанові. А от використання золотих, срібних і платинових було рідкістю. Таких андроїдів можуть мати лиш одиниці жителів Мегаполісу. А все тому, що вони є носіями секретної інформації Корпорації.

Не кожен день наді мною схиляється андроїд. Ще й такий вродливий, тобто титаново-золотавий.

Та не така його краса неперевершена, як сила. Тому, як тільки механізм нагнувся в мій бік — я закам'янів, а флюїди страху вибухнули в мені й розповзлися навколишнім простором...

— Алекс, що в тебе в руках? Ти знаєш? — мелодійно пролунав голос високоінтелектуальної техніки.

Те, що моє ім'я відомо ції... істоті мене збентежує, але думка, що я можу стати літаком, як Бен, мене трохи отямує і я, хоч і сплутано, але намагаюся відповісти:

— Я... Так... В моїх руках. Я тримаю...кхм... Цей. Скарб... Візи. Подарунок. Подарункові візи... Мегаполісу...

Жіночоподібний андроїд зі справжнім великим третім оком на чолі, сповільненно розгинає свою поясницю. І так само звільна подає мені руку.

— Вставай. У нас немає часу.

Із шаленим серцебиттям та під голосовий супровід про це від парасольки, корюся унікальному об'єкту. Не чиню протидію й тоді, коли він наказує слідкувати за ним. Ще й хутко.

Та й як тут відмовиш такій красуні?.. Яка розкидала трьох моїх супровідників у різні боки, наче папірці.

— Я врятувала тебе цього разу. Час до транзиту спливає і тому ця наша зустріч єдина. Поки що, — звертається солодким дівочим голосом до мене. Якби я тільки чув його, але не бачив носія — то б закохався. До того він такий вершково-полуничний, що аж вуха співають, чуючи його.

І знову слова дівочі линуть скрізь мої барабані перетинки, а я пливу за ним слідом по його молочно-шоколадному шляху. Й тану в часі й просторі... Я сплю? Це галюцинація від надлишку отриманних струмових імпульсів?..

Та зненацька я врізаюся в металеві груди.

— Слухай уважно. Даю тобі підказку. Ти маєш побачити через ці візи емблему. Якщо не впораєшся — я тебе вб'ю. У часі є обмеження, тому — поквапся.

Ось це я розумію — швидке протверезіння! Та й взагалі чудеса. Маючи активний "алкогольний" квест від голосу сп'янів й від нього ж — похмілля без наслідків настало.

— Чекай! — збагнувши, що нічого не розумію, наздоганяю андроїда з дівочим станном, що вже віддалилась широкими кроками від мене. — Дякую за порятунок! Якби не ти... Я б...

— Це моя робота, — не обертаючись, відізвався мезанізм, якого, не зважаючи на відстань та квапливий темп його ходи, я намагаюся догнати.

— Чекай! А хто ти?

— Як знайдеш емблему — можливо й скажу.

На останньому слові андроїд щез. Пірнув між будинками наче в річку — й все. Я обшукую нині кожну шпаринку цього провулку — проте нічого. 

Невже ці роботизовані моделі оснащені здатністю до інвізу? Чи лазінню по багатоповерхівках? Або вміють по ямам асфальтним розтікатися смолою?

Я задираю голову догори. Навіть в дірку глибоку, що в асфальті зроблена багато років тому, пробігся очима, але ні — ніде й сліду немає.

Трясця! Трясця! Трясця! Трясця! Трясця! І ще сотню разів трясця твоїм технологіям!

О, андроїд. Я був так близько. Я був так близько до тебе! Де ти тепер є?..

Однак, засмученим та розгубленим після останніх подій, я залишаюсь недовго. До тями приводить мене струм.

От чортяки! Мабуть оговтався Ян і відізвав запит на квест, через що тепер я отримую штрафну санкцію.

— От паскуда! Це ж з мене на додачу зняло двадцять рівнів через це! — емоційно викрикую в голос, перевіривши свій поточний баланс.

І що тепер робити? Тепер мене розшукують бандити на чолі з божевільним Майком, а ще треба шукати якусь емлему, як наказав дроїд... Варто нагально братись за справу.

Ні! Спершу треба заглянути до Макса! Він може мені в дечому допомогти.

Перезавантаживши інформацію, на хвильку, дякую електричним мурахам, що розтормошили мене і одягаю свої супер-унікальні візи. Чого час втрачати даремно? До Макса, все-таки, шлях не близький. Якогось не хочеться не дотримати свого слова перед андроїдом і постраждати від його мацаків...