Розділ 3.1. Транзит.

— Обіцяю, — потискаючи мою руку, урочисто заявив Майк, в контексті про допомогу нейробіологів із Залісся.

Проте я цим обіцянкам-цяцянкам віри не йму. Не може в тих селищах, які відмовилися свого часу від технологічного прогресу, жити такі розумні вчені, які змогли б подолати вірусну заразу. Вчені Мегаполісів не змогли, а вони зможуть. Еге ж! Диви розумні які!

— Мені вже не йметься познайомитись з твоїми "світлими головами", тобто майбутніми рятівниками цивілізації, — уїдливо кажу, літаючи поглядом по броньованому кабінеті "великого боса". — А те, що у них IQ маленький не рахується? Виключення з правил? — глузую тепер.

— Не всі у безтехнологічних зонах з низьким рівнем IQ. То лиш у нас корпорації чутки розносять, що всі повині жити з рівними собі і що там лиш дурні всі. Навпаки — там є різні.

Відповідь привида мого брата мені не подобається. Я й сам не раз замислювався над цією теорією, що нас ошукують, однак казки таких чуток мені здаються не логічними. І те, що є поділ на низькорівневих та високорівневих, так само, як поділ населення по низькому, середньому та високому IQ, для мене справа зрозуміла. Таким чином ми можемо розвиватися в унісон з подібними собі.

Ось живемо ми тут, у Місті. Так — нам не подобається це життя; так — ми вважаємось бідними; так — ми не маємо благ і можливостей, як жителі Мегаполісів і мріємо звідси вибратися, але ж з іншого боку — це стимул та мотивація рухатися та розвиватися, прагнути більшого. Стимуляцію електрострумом впровадили, аби ми ставили розумнішими, спритнішими, витривалішими. Систему квестів вигадали, щоб ми не були лежнями, а ставали всебічнорозвинутими... Принаймні, так кажуть.

— Ну добре. Домовились. Але знай, що її життя буде на твоїй совісті, — відрубую грізно, щоб той втямив важливість справи. — Бо я не вірю тобі. Не вірю, що ти про неї думав коли-небудь. Якби це було так — то вона б не сумувала за тобою який вже рік поспіль. Ти ж навіть на очі її за цей час не потрапляв, — не втримуюся і читаю "братикові" моралі.

Він же — мовчить. Мабуть нічого сказати. Тільки очі відводить убік.

— Ну то я піду? Поки мене струмовий кондратій не вхопив, — питаю дозвіл у нього, адже саме він тут головний і це з його легкої руки я опинився за ґратами і покинув їх. Просто вибору не було. Або повірити йому та піти на домовленність, в силу та можливості якої я не вірю, або ж дати дуба. Але мертвим я нічого не зроблю для мами. А домовившись з її старшим сином-втікачем ще можна щось вигадати. Що саме — вже пізніше вирішу. Головне вийти звідси.

— І що за поспіх? З братом немає часу й чарочки... чаю перехилити? — чи то дотепно намагається жартувати, чи знущається з мене брат.

— А немає. Уявляєш? Жодної хвилинки вільного часу немає... Для тебе так точно, — з неприхованною неприязню вимовляю крізь зуби. — Тому вибач, не хочу доставляти тобі задоволення дивитися, як я корчитимуся від мук та покарань струмом.

— Алекс, невже ти про мене такої поганої думки? Ми ж були з тобою так близькі. Довіряли один одному таємниці і захищали один одного від вуличної шпани. Я тобі нашкодити не хочу, — звужуються його очі. Якби я не знав, яким буває брат, я б вирішив, що він кепкує. Але ні — цього разу слова були щирими. Принаймні вони змушували повірити в них. Тож вдам, що вірю.

— Як себе показав — так і думаю про тебе.

Насправді мені ж усе вже свербіло скоріш вийти звідси. Бути з цією людиною в маленькому й замкнутому приміщенні без вікон було вкрай гидливо.

— Давай не будемо про минуле, — вимолює тепер Майк.

— Ну а про майбутнє домовились. Я знищу ці кляті віртокуляри і ніхто з наших персів не поїде до Мегаполісу, а ти врятуєш маму. От і все. Нам більше нема про що говорити. Можна я покину це місце?

Нетерплячка збиває з ніг. В цьому приміщення мені замало повітря. Але дозвіл на вихід, вочевидь, мені не поспішають надати.

— Не все ще. Я ж не кат якийсь і не ворог рідному брату. Якщо ти переймаєшся щодо штрафних розрядів струму — то це зайве. Я про все домовився. Бен! — гукає голова бандитської зграї в коридор до свого посіпаки. — Ян тут? Веди його сюди!

Хто такий Ян я не став питати. Мені все одно не дадуть звідси піти, якщо я не зроблю, як кажуть. Натомість чекаю зайву хвилинку на якогось Яна, як на диво. Сподіваюся — це не якийсь палач-головоріз.

Ян ввалився ж у кімнату, ледь передвигаючи своїми товстими ніжками і безпардонно звалився у найближче м'яке крісло.

— Шеф, я тут, — комічно обізвався цей середньостатистичний чолов'яга, який на вигляд був напевно, що старшим на десяток років за мене. І він був персом, який, як і я, виконував з ночі й до ранку квести, адже набір для виживання, тобто вся біжутерія, обвішувала його в достатній кількості.

Беззаперечно він щур. Так називають тих персів, які не цураються, ні корпорацій і користуються їх благами, ні бандитів і співпрацюють з ними, допомогаючи тим, коли накажуть.

— Прийми запит від Яна. Найближчу годину матимеш квест з ним, — повідомляє мій старший брат про те, про що в мене не спитали навіть.

Сперечатися я не схотів з цим. Економія часу мені дійсно не заважатиме. Хоч за це дяка братові. А ще за те, що він, не попрощавшись, жестом попрохав нас йти. І таким чином я без проблем, але з Яном, покинув територію бандитського вулика, атмосфера якого мені не сподобалася. Всюди напівморок і сірі стіни у плісняві.