2.5. Екскурсія.

— Ні... Йди без мене... З мене досить... Набридло, — задихаючись прошипів він. — Не маю більше... сил.

Відстежувач вловлює наступ бандитів, які от-от визирнуть з-за рогу. Тривога підступає до горла і я й сам ледь не починаю втрачати здатність дихати.

— Лео! Не можна! Вставай! — стою над його душею диким звіром. Не кину ж я його ось так.

— Ось... Тримай! — зненацька знімає із себе особливі візи та дає їх мені. — Не треба мене дурити. Я знав ще з самого початку, що це таке. І мені вони, якщо чесно, аніскілечки не потрібні.

Така заява збиває мене з пантелику. Проте страх відступає.

— То ти зізнаєшся? Ніякий ти не нуб... Я знав, — угомонивши свої емоції вже напевно, вже спокійніше вимовляю.

— Ну чому ж. Нуб. Принаймні був ним ще тиждень тому, а то й менше.

— І навіщо брехав? Навіщо цей квест? — насуплюються мої брови в безжалізному допиті, поки грудка в горлі стискається від гніву.

— Так було треба. Я мав перевірити тебе. А тепер біжи. Квест я поставив на автоматичне завершення, тому проблем з ним не виникне. На тебе чекає ще багато... — каже Лео загадково, але не закінчує своє останнє слово, бо гучний постріл пронизує простір...

Разом з тим тупіт декількох пар чобіт стає ближче. А за мить з рота недо-нуба сочиться червоною цівкою природня рідина. Він багатозначно в останнє глядить на мене своїми великими очима і майже одразу... бахкається потилицею об твердість асфальту.

— Гей, сволота! Віддай нам те, що тримаєш у руках, бо будеш лежати поряд зі своїм другом, — чую попередження на іншім кінці вулиці противним голосом.

Бандити поволі човгають своїми чоботями, а я застигаю на місці. Відстежувач більше не відчуваю ні в кого поблизу наміру вбити. Він зчитує з найближчих постатей намір виконати наказ.

— А якщо не віддам, то що? — граю в небезпечну гру, відтягуючи час, поки думки в голові сформовують план. І він не змусив довго чекати. Все склалося належним чином, варто було лиш кинути один позирк на них.

Отже, особливі окуляри. Подейкують, що їх ексклюзивність в тім, що в них можна побачити виняткові речі чи явища, які звичайні візи відтворити не спроможні. Зараз й перевірю це.

— Ти що це робиш? — обурюється другий здоровань з напрочуд... писклявим голосом. Хех, розмовляє, наче мале цуценя.

— Тестую візи, — готуюся до незабутньої митті. Навіть музика в моїх вухах підіграла моменту і змінила трек на більш урочистий мотив. Під Моцарта змінювати світогляд нових окулярів — це щось невеньке.

...І що? І нічого... Візи, як візи. Щоправда, світ трішки став яскравішим і мене мало не засліпило, що аж примружився й трохи втратив координацію.

— Ну от й попався, — раптово відчуваю чиїсь руки, які схопили мені за зап'ястя й заломили руки за спиною. — Хлопці, молодці. Налякали його. Тепер треба доставити товар на місце.

—  Товар?! — починаю брикатися. — Я не віддам вам візи!

— Наче вони нам треба, — сміється той, хто досі за моєю спиною та продовжує тримати мене. А ще за мить він щось встромляє в мою шию і... все... 

***

Моя свідомість повертається, коли вже ніхто не тримає мене за руки. До того ж, тепер навколо напівтемрява. Враження, ніби я опинився вдома, в підвалі, але в ті часи, коли ще використовували гасові лампи. А це, між іншим, часи моєї юності.

Позіхнувши, ніби після довгого сну, розумію, що мене розбудило не що інше, як струм. І по силі своїй воно вже досягло не менше тридцяти міліамперів, про що свідчить скорочення моїх змучених м'язів. А це означає, що квест з екскурсією давно закінчився і приблизно пів години чи більше я валяюся тут без діла.

Цікаво, а де саме?

Отямившись, вивчаю приміщення. В слабкому освітленні каганця-замазури, помічаю ковані ґрати.

То я в'язень? Неочікуванно. Навіть для найсуворіших кримінальних банд Міста — це нечувана новинка. Вони грабують, вбивають, гамселять, але щоб брати в полон — ніколи.

От же лисий андроїд! Візи! Вони напевно поцупили ті особливі візи! І все, що я мав! Збагнувши свою втрату, вивертаю стрімголов свої кишені. Та на привеликий подив — всі мої девайси та аксесуари при мені. Окрім V-зіра лімітінованої серії.

Ревіли мої мрії ридма... Вони зняли з очей моїх найцініший скарб.

Та й дійсно. На що я розраховував? На те, що застреливши мене, вони не вкрадуть ці візи?.. Але хвилиночку. Теоретично, цього зробити й справді не можна. Коли візи синхронізовані з парасолькою, але перс помирає — то ще три доби вони не піддаються зніманню. Деякі перси, хто пережив клінічну смерть, розповсюджують чутки навіть, що вмираючи у візах можна побачити паралельний світ. Бога, наприклад, чи декількох божеств одначасно...

Та я чхати хотів на все це! Не знаю — не вмирав. І от в цьому заковика, адже, якщо візи були в момент втрати свідомості, то чому тепер я не маю їх? Чи смерть, чи запорочення, чи сон — закони для всього одні. Без десинхронізації віртокулярів не зняти нікому...

От, бовдур! Звісно! Зняти не можна, а от хакнути парасольку можна. Це я навіть вмію, дякуючи Максу, моєму вчителю, а він, між іншим, перший хакер на районі, а не аби-хто. І настільки я знаю, то такими знанями володіють не багато хакерів у Місті. Крім Макса можливо ще десь перса три. От тільки вони не навчають нікого цим хитрощам.