2.4. Екскурсія.

За нами велася погоня кварталів зо три.

Я повертав убік — те ж саме робили й переслідувачі. Я чимдуж тягнув за собою Лео. Він жмурився із усією сили очі, пригинався і кричав, але біг. А кулі все так само наполегливо прагнути продірявити наші мізки чи груднину...

— Здається... відірвалися, — ледь вичавлюю із себе, бо часте серцебиття та пришвидшене дихання цьому заважають.

Сказавши це, я притискаю свою спину до холодної стіни старого й кинутого дому. Піт лл'ється градом, а парасолька бурчить у вухо вже сто десятий раз, що, цитую: "Варто припинити біг, бо існує загроза життю через збій нервової, серцевої та дихальної системи." От тільки ця клята парасолька не згадала про загрозу життю від вогнепальної зброї, бо ті, хай би вони провалилися крізь землю, бандити не користуються парасольками, а отже їх не можна ідентифікувати, а їх увагу чи погляд неможливо вловити.

— Вони відстали? — захекавшись, турбується і Лео.

— Мабуть... Але це не точно. Тому треба йти далі, — дарую надію і одразу ж її шматую, підтвердивши свій авторитет й холодний характер.

— Чому вони хотіли нас вбити? Хто вони?

Допитливість екскурсанта невдовзі мене остаточно розгніває. А поки що я це терплю і тому сухо відрізаю:

— Не час для балачок. Йдемо вперед.

На справді ж я так сказав, бо й сам не знаю відповіді на це питання. Бандити рідко коли нападають, а тим паче, слідкують за кимось. Частіше вони переслідують ціль, якою може бути...

От я йолоп! І чому я одразу не здогадався? Все ж й так ясно.

Вже давно кримінальні угрупування ведуть полювання на особливі візи. Так. Саме ті, що зараз у руці Лео. І, вірогідно, що хтось із членів банд став свідком ситуації на сміттєзвалищі. Звідси й збій в розкладі метро й все інше. На деякі кримінальні авторитети працюють вправні хакери, які могли це все могли підлаштувати.

Отже, ми в небезпеці. Треба втікати.

Тепер наш маршрут я вирішую прокласти подалі від центральної дороги, якої ми тоді йшли і звідки почалося переслідування. На віртуальній мапі прокладаю найбезпечніший. Але це якщо вірити системі спостереження з дронів, яку нещодавно я спромігся взламати. Ця система відстежує фон гучності Міста за децибелами. І це зручно, оскільки всюди, навіть у центрі, тиша, якщо не зважати на людський гомін. Добре, що ніде немає музики чи інших звуків, бо це все лунає окремо. У кожного в своїх вухах. Дякуючи парасольці, звісно.

— Забув сказати, малий. Доторкнись до верхьої кліпси, що в тебе на хрящі вуха, — рекомендую я нубу, у якого досі не минув шок від останніх подій.

— І що буде?

— Буде весело, — втішно підморгую йому і під свій улюблений рокерський мотив показую напрямок, куди рухатись далі.

Цього разу ми прямуємо манівцями, тому поворотів із заковиками зустрічається чимало. Я слідкую аби Лео не відставав, а сам вибухаю подумки.

Яке ж каверзне це життя! Диво-візи, які могли б змінити повністю моє життя потрапили до рук підозрілого нуба. Але мені вони конче потрібні. Я не здатен і я не волію більше терпіти це ганебне життя! От тільки, щоб дістати жадане, потрібно обвести навколо пальця Лео і зграю бандитів ще й так, щоб не надовго брати перерву від квестів. Бо якось буде не добре, якщо мене вжахне струмом добряче і я "загублю" свою свідомість... До цього ліпше не доводити, бо у зв'язку з цим всі поки що актуальні проблеми стануть дрібницями...

І тільки в моїх візах жодних пробем. Неонові багатоповерхівки, яких насправді не існує, чим ближче до центру міста змінюються все вищими і вищими хмарочосами, поодинокі перехожі усміхаються, коли проходять повз, а мої металеві руки стискають деяких дівиць за... пружні сідниці, якщо ті випадково опиняються поряд. Одні віртуальні голограми малюють у повітрі новини, в яких прославляють корпорпцію, інші розповідають про те, як добре живеться нам у Місті та який прогрес спіткав людство, а треті танцюють, співають, чи, імпровізуючи, подібно вуличним артистам, розважають одиноких перехожих. І все це під потужний рок, який ніхто крім мене не чує.

Ну дійсно — суцільний рай, а не життя... Якщо візів не знімати...

Та я знімаю. Треба бути пильним. V-зір теж реагує на близькість пострілів, проте я не відхиляю варіант, що за нами можуть стежити, але тихо та непомітно. Для цього треба скористатися вже іншим гаджетом.

На щастя, Лео, захопившись віртуозно досконалим світом візів, не помічає цього. І я без зайвих перешкод або питань, хоч і з деяким болем, але втискаю в своє чоло крихітний пристрій.

Відстежував. Річ застаріла, як для Мегаполісу, але рідкість для Міста, яку я декілька місяців тому позичив... Звісно, чисто технічно я насправді її поцупив, але не будемо вдаватися в деталі.

Цей гаджет наче третє око. У Мегаполісах такими вже давно користуються. Я бачив й сам прямі трансляції людей звідти, на лобі яких були вживлені відстужувачі куди більш досконаліші мого. Вони дійсно нагадували в тих трансляціях око.

Заплющивши нині свої справжні очі, я припиняю рух та максимально повільно обертаюся навколо своєї осі на триста шістдесят градусів. Моя модель працює тільки із заплющеними очима і тільки повільно. На жаль.

Про Лео не хвилююся. Нехай собі йде далі. Наздожену. До кінця квесту залишається ще пів години і тому відбирати Подарунок Мегаполісу рано. До того ж я дотримуюсь плану. Мені залишилось лишень його обдурити і заінтригувати. Я заплутаю хлопцями цікавинками про місто, а оскільки він допитливий — то зажадає відповіді на все. І тоді, після завершення квесту, я дам йому всі відповіді, але натомість вимагатиму оті окуляри. Ніщо ж не роблять на дурняк у Місті. За все треба платити.