2.3. Екскурсія.

Попри мої старання — огинання не дали своїх плодів. Мені прилетіло по щелепі, лівому коліні та ребрах.

А я казав! Спочатку допомогаєш нубам, а потім вони твої зуби вибивають...

Йосип-безволосий! Та щоб я ще хоч раз! Та ніколи! І щоб довести зараз, що це не просто слова — я готовий цьому вигнанцю з Малолісся носа розктовти і шию скрутити!

— Емігрують сюди, бачте, хто попало! Та я зараз тобі..! — стискаю я свій залізний кулак. Зараз з нього як випущу госрі кигті і..!

...І трясця тим геймерам, які тестували перші ігрові візи...

Це ж все мої окуляри! Це не насправді! В мене ж немає залізної руки... Але, якщо дивитися через візи — є. І світ в них інший, і споруди, і люди... Тьфу!

Легким рухом знімаю цей триклятий девайс. І справді — Лео, який щойно в моїх візах надавав мені лящів та підсрачників — просто стоїть навпроти... й руками затуляється від мене, наче я якесь зомбі чи вкрай небезпечний і потворний мутант...

— Лео! Агов! Чувак! — біжу до нього й за плечі його хапаюся цієї митті, коли прозріння мені вдарило в голову. — Зніми окуляри! Що б там не було, що б тобі не ввижалося, що б ти там не бачив — це не справжня реальність! Це V-зір! Зніми їх!

Нуб похитнувся, голосно пискнув й гидлово заволав:

— Прибери від мене свої руки! Яка гидота! Я на це не поведуся! Не пропонуй мені таке!

Ну от. Що й треба було довести. В його світі, тобто візах, відбувається теж чортівня.

— Окуляри! Зніми свої окуляри! — не полишаю надій, проте, нині вже тягнуся до девайсу своїми руками і, хоч як би не противився хлопчина та не відсахувався від мене, сам допомогаю йому позбутися ілюзії.

Коли ж мене це вдається — обличчя Лео перекошується, однак мої руки досі викликають в нього гидливість і страх.

— Не буду я з тобою цілуватися! Навіть не проси! — каже він і з мого рота несеться хвиля сміху.

Юнак від нерозуміння хвилинку іншу тепер мнеться, вирячивши очі й друге підборіддя. Коли ж моя нестримна веселіть минає і останнє "ги-ги" зникає між найближчими руїнами колись величних будівель старого порту — Лео наважується подати голос знов:

— І що це було?

— Ілюзія. Яскравий, віртуальний світ цього девайсу, який створили ті, кому набрид звичайний світ. Та й усім персам це все довподоби. Кому хочеться жити в руїнах і бачити бідняцьку реальність? Краще вже бачити ілюзії  та сприймати їх, наче так й треба. Яскрава й оманлива обгортка, — демонструю окуляри у всій їх красі, крутнувши іграшку в своїй руці.

— Ти хочеш сказати, що все те, що я побачив і що ти ліз до мене... цілуватися та освідчувався мені в коханні — це все... — він завис, так і не спромогнувшись підібрати слів.

— Кіберпростір. Віртуальний світ, який з'явився завдяки цьому гаджету, — пояснюю ще раз. — Ти ж помітив різницю? Чи був в твоїх окулярах я іншим і чи бачив там ці руїни?

— Ти був одягненим у сорочку із зображенням сотні сердець, а все навколо, — крутнувся нуб на одній нозі. — Все навколо було зовсім не таким. Ти маєш рацію, — визнає мою правду. — І теж саме бачив ти?

— Ні. В моїх окулярах дещо інша картинка, — оповідаю стисло, оминувши той факт, що ці рожеві окуляри я вже налаштував раніше. За замовчуванням в нових візах ти лиш бачиш чудернацьку картинку, але чути можеш тільки те, що кажуть насправді. — Все залежить від кольору екрану окуляр. У тебе, наприклад, вони рожеві — і тому все миле, пов'язане з ніжними почуттями й таке інше. У зв'язку з цим навіть небо рожеве, всюди панує любов і люди зізнаються у почуттях один до одного. Якщо б ти мав білі окуляри — небо було б білим, а люди примарами. Колись я мав такі. Тоді я часто вмикав режим — "без людей" і, навіть якщо в реальності повз мене минали люди або ж якщо до мене говорили — я нікого не чув і не бачив. Проте користуються попитом сині.

— А що в них особливого?

— Бути аватаром, знаєш, персам подобається, бо чим довше ти носиш візи, не знімаючи, тим дужче все в твоїх очах двоїться, троїться і так далі. Багато хто від цього мліє.

Лео мрійливо мугикнув, поки я говорив. Присягаюся — вже шось собі навигадував подумки. Але промовчав і нічого не сказав. Та коли я завершив свою пояснювальну бесіду і ми рушили далі вулицями нічного РічПорту, він все-таки повернувся до цієї теми.

— А от скажи, чи можна вмикати ігнор?

— Що? — перепитую, бо в цей час думаю про підозрілу тишу довкола. Зазвичай у цей час тут людно і гамірно. Проте гамір не від балачок, а через надмірну кількість сутечок та перестрілок...

— Ігнор. Коли ці візи на носі. Якщо хтось до тебе говорить, але ти чути не хочеш. Все-таке...

Я зупинився і завмер.

— Звідки знаєш про це доповнення? — ставлю питання руба. Нарешті нуб видав себе. Така обізнанність не властива малоліським пустунчикам. А от шпигунам...

Та той жартує:

— То це доповнення? Ти ба! Це ж треба. Дивовижно! — сміється награно, але раптовий постріл поблизу змушує його сіпнутися та припинити цирк. — ...Чув десь в перший день по прибуттю.

— Таке є, — окидаю його насторожливим поглядом, поки чуття підказує мені бути вкрай обачливим. — Ігнор, ідендифікація зустрічних персів, автоматичне розпізнавання почутів, перекладач та підказки для екстренних ситуацій — все це дають лиш окремі гаджети. Так звані пірсинги. Вони вживлюються в органи слуху, зору абощо хірургічним методом, — розтягую майже кожне слово, думаючи про те, якби змусити нуба розколотися. Та поки квест продовжується — мої руки зв'язані. Він ще має підтвердити, що його запит було виконано і він залишився навіть задоволеним.