2.2. Екскурсія.

В моїй голові не вкладається. Як ми могли оминути три зупинки, навіть не пригальмувавши на них, та опинитись в іншій частині міста? Замість вокзалу тепер доведеться вести нуба з РічПорту. Але всім відомо, що РічПорт — район, що густонаселений бандитами.

Що за каверза? Хтось нас сюди, часом, не навмисне заманив? Що відбувається?

— Алекс, а чому ти не розповідаєш де ми? Мені ж треба якось навчитися орієнтуватися по місту, — озивається до мене шкет і це стає мотивацією вгамувати свій характер.

"Перше завдання виконане. Переходьте до наступного": замуркотів голос в моїх вухах. Ну що ж, тепер вже точно доведеться не відволікатися. Антивірус мені в допомогу! Хоч і не терпеться розібратися у цій дивині, але залишу цю справу на потім. Спершу відберу жадане. А в цім районі це зробити навіть ефектніше вийде.

— Прагнеш якнайшвидше стати "своїм" серед цих гігантських кам'яних хащ? Не квапся з цим. Втратити свідомість від краси ще встигнеш, — зиркнувши з-під лоба, штовхаю нуба поглядом на будівлі, які оточили нас і починаю виляти бедрами обережним кроком по широкій вулиці.

Той нерозуміючи заглипав оченятами.

— Ти про що? Ти хочеш сказати, що ця вулиця з розтрощеними вітринами магазинів і напівзруйнованими спорудами має насправді інший вигляд?

Я знаю, що він нині думає про мене. На його думку — я псих. Або довбень. Або псих і довбень.

— А ти не любиш загадки? Чи тебе вони дратують, бо ти їх не збагнеш? — вирішую пограти в цікаву гру "обведи новоприбулого навколо пальця". І так — без знущань гра нудна. До того ж — я не в гуморі.

— Твій непрозорий натяк, що мені тут не раді, якось не вчасно, — зле летить його слина мені на черевики.

– Та ні! В жодному разі не мав це на увазі! Хіба що трішки, але це ж не рахується, — жартую злегка. — Та якщо серйозно — то щоб побачити красу цього місця потрібні спеціальні здібності.

— Здібності?! Ти уточни, будь ласка, ти серйозно жартуєш чи серйозно знущаєшся з мене? Побачити красу в цих занедбаних халупках в мене вийде хіба що на п'яну голову.

Почувши з вуст нульового юнака таку заяву, висновок напрошується без особливого запрошення. А нуб не з простих. Однозначно він не нуб. Однозначно. У Малоліссі панує мир. Там немає знущань. Там ніхто не ображає і не ображається. А якщо і трапляються виключення — то потім вони стають одними з наших. А ще... А ще там сухий закон. І це доводить мені, що цей Лео зовсім не нуб. А може й не Лео.

Та, аби вивести його на чисту воду треба фінальний штрих.

— Та жартую. Не переймайся. Насправді так. Вулиця в очах персів інша. І щоб побачити це — потрібні лише окуляри. Ті самі V-зіри або, як кажемо на них ми — візи. Їхніми прототипами були візори, а потім й віртуальні окуляри для ігор, які в свою чергу замінили смартфони та комп'ютери.

Лео, вловивши сенс моїх слів, одразу ж, ледь дослухавши кінець речення, поліз у глибоку кишеню й звідти дістав саме їх — особливі окуляри. Подарунок Мегаполісу.

— Чекай! — зупиняю його вчасно, схопившись за серце. — Ти ж пам'ятаєш, що я говорив тобі спочатку? Дивлячись через них ти можеш когось вбити!

— Так. Але я не знаю, чи правда це. Та й не розумію твоїх загадок. Я що, як я побачу через цю річ щось незвичне?

Серце загупало й затріпотіло. Парасолька штучним голосом штучного інтелекту пробубніла в моє вухо: "Ризик підвищення серцевого тиску. Порада — не нервувати." Та як тут не нервувати! У примітивних селищах усі дурні, а цей вигнанець уміє логічно мислити!

— Спершу треба синхронізувати цей пристрій із системою парасольки, — роблю хід конем. Навіть, якщо він не нуб і не дурний, то я все ж одно розумніший. — І навчитися керувати своїми новими очима.

— І як це зробити?

— Ти маєш навчальні візи? — хвилюючись, але не демонструючи цього, питаю про те, про що не питають.

— Ні. А є такі?

Подумки я починаю сміятися. Звісно не маєш! Навчальних не існує! Але ти, або про це не знаєш, або вдаєш із себе йолопа. І якщо другий варіант — це правда, то мені треба дізнатися чому і в що я вляпався.

— Оце тобі пощастило, юначе! Я маю! Вчора провів точну таку екскурсію для іншого нуба і придбав їх з ним за компанію, щоб, у разі потреби, не гаяти марно час на пошуки цього девайсу, — простягаю свої запасні візи, які завжди маю при собі на випадок взлому або несправності своїх працюючих.

Бачу, що Лео вагається.

Трясця!

Добрих хвилини півтори... Дві... Дві з парасолькою.

Трясця! Трясця! Трясця!

— Спершу навчишся на цих жити у нашім Місті, а потім й ті синхронізуєш із системою.

— Кажи. Як це зробити?

Так! Є! Він їх взяв і тепер розглядає глянцеву рожеву поверхність. Це означає, що я за крок до перемоги.

— Надівай.

— А це не дівчачі? Все-таки, рожеві, — кривиться.

— Ні. Унісекс. Давай. Все побачиш і збагнеш тоді. Дай дозвіл на опрацювання особистих даних та співпрацю, — підштовхую до дій.

І так! Є результат! Хлопчина зводить брови, сіпається від голосу парасольки, але відповідає коротко: