Розділ 2.1. Екскурсія.

— Звичайний електропотяг з головою Дарт Вейдера. Що тут дивного? —  стрибнув я першим у вагон.

Слідом за мною шугнув стрімко в прочинені автоматичні двері й Лео. Здивовування з його лиця ніяк не сповзало й всередині. Та я нарешті помітив фальшивість цієї емоції.

Я вже не вперше проводжу екскурсію для нуба і от, спираючись на досвід, можу запевнити, що його видають... очі. Вони в нього не розбігаються, як у всіх, хто вперше потрапив у таке середовище, а фіксується чітко на окремому предметі. Таке враження, що він знайшов щось таке, що саме й хотів відшукати.

Проте, я вирішую поки що не робити передчасних гучних стверджень. Лише висуваю припущення. Ще треба поспостерігати за ним.

— Проходь. Розташувайся. Обирай будь-яке крісло-ліжко та будь-яке вікно, — підштовхую його ближче до стіни з рядом одномісних комфортабельних сидінь й займаю собі одне зліва саме в ту мить, коли вагон злегка колихнувся, а потім з незначною вібрацією поніс нас в глиб Міста.

Як же добре! Простягнувши ноги та торкнувшись маківкою місця спеціально призначенного для голови, на мить забуваю про все. І за це я обожнюю метро! Почуваєш себе краще, ніж вдома! Настільки м'які тут сидіння, які можуть приймати будь-яку форму, згідно пози пасажира, що відчуваєш себе персоною VIP. Ну то й що, що трохи засмальцьовані? Мій одяг теж такий.

Але дулю мені з маком! У мене ж екскурсант, з яким не дозволяю собі втрачати пильність. Насолоджуватись цією розкішшю без зайвих думок буду якось іншим часом.

До речі, цей об'єкт поводить себе скромніше, ніж я. Присівши скраєчку уважно й сконцентровано вивчає транспорт, ніби фотографує його очима. Навіть від LED підсвідки не відводить їх, хоч та й б'є надто яскраво. Мені ж навпаки боляче, після тьмяності безліхтарної темної ночі, роздивлятись навкруги.

— Нічогенько тут, — буркоче він, але вже беземоційно. — Але про які вікна ти казав? Я бачу тут лише картини, — знову вдається до запитань, наче не знає інакших шляхів ведення бесіди і вказує на ряд великих прямокутних зображень з неймовірними космічними пейзажами.

— А це не картини. Це сенсорні ОLED-вікна-екрани. Вони трансляють напряму відео з дронів, які літають над містом чи бозна де ще.

— Яких ще дронів? — знов дивується аж ніяк не правдоподібно.

— Ти бачив їх, якщо задирав голову до неба. Маленькі такі, далекі.

— Але ж то зірки! Хіба ні?

Глузливо посміхнувшись, думаю, чи варто "бідолагу" "просвітити"? Хай би вірив й далі в цю романтичну теорію та казки. Але ж ні — цей матеріал теж входить в екскурсію 

— Зірки дійсно є на небі. І їх навіть можна побачити... Якщо дрон дозволить це і зійде зі своєї "орбіти".

— Тобто?! — втуплює юнак свій ніс у зображення далеких зір та планет біля свого сидіння.

— Ну звісно, вам же про це не розповідають. Але нічні світила вже давно не природні і ми всі, і в Місті, і в Малоліссі, вночі ходимо під шнучним Місяцем, — ділюся з ним достовірною інформацією. — Відтоді, як позначка температури вдень почала досягати аномальних показників тепла, навіть взимку, і всі почали вести нічне життя — було дуже багато обурень щодо вуличного освітлення. Воно нікого не задовільняло і його було мало. Всім вистачало й того, що вдень доводилося ховатися в щільно зачиненні прохолодні приміщення та спати в повній темряві, тож морок ночі нікого не приваблював. Тоді в атмосферу Землі було запущено мільйони дронів. Освітленння, відео-спостереження, зв'язок, вимірювання показників температури чи вологості — всим цим запрограмованний кожний з них. І так сталося, що через свою близкість до планети та яскравість, вони затуляють нам зірки.

Лео під час моєї промови уважно слухав та чухав потилицю, звузивши очі. Тепер же він закахикав та вигукнув:

— Нічого собі! І це можна подивитися на пряму трансляцію з космосу?!

— Не зовсім з космосу, але так. Можна. От тільки, щоб увімкнути її — доведеться піднести зап'ястя до сканера, що он там видніється під "картиною" і заплатити за це аж цілих 0,6 рівня. А тоді обирай дрон, вид з нього, збільшуй зображення до потрібних розмірів, і хоч сам на себе милуйся на здоров'я, поки не прийшов час твоєї зупинка. В якості бонуса ще й увімкнеться в кріслі функція масажер, — промовляю солодкі слова, згадавши, яке то блаженство. Але що ж вже ковтати слинки — й так маю радіти. В метро не зайти без необхідності, інакше б у цих умовах всі проживало масово щоденно. Через те, що послугами цього виду транспорта можеш користуватися, для зручності, швидкості чи за потребою, тільки під час квестів — саме тому наразі у вагоні ми з цим Лео тут лише вдвох.

Було помітно, як юнак смикнув руку в бік сканера.

— А коли наша зупинка? — питає.

— Та ось майже приїхали. Ще десь хвилина, — повідомляю, лежачи на руках, зігнутих в ліктях, і не розплющуючи очей, які кайфують від комфорту.

А потім усвідомлюю, яка ж то каторга чекає попереду. Розкажи, покажи... Ще й не відомо, чи бува не шпигун цей малий, чи не даремно час на нього витрачатиму. А раптом рівні фальшиві? А такі бувають. Спочатку надходять на твій рахунок, а декілька годинок минає — і вже нема. До чого ж тільки не додумуються люди, аби зекоеномити хоч на чомусь.

Зітхнувши і піднявшись на лікті, згадую, що я гід:

— Ну що ж, милий мій нуб. Готовий поглинати знання? Зараз ознайомишся з набором для виживання, офіційна назва якого CFS— Cyber Follow System. Розробка корпорації VF (Virtual Fly), що вийшла на міжнародний ринок у 2029 році, а пік популярності якої припала на 2035-2036 роки, саме в той період, коли проголосили закон про Корпоративність життя, який визначає, що Корпорація є повноцінним органом управління тих чи інших територій.