1.4. Нуб.

Поки я піднімав руку вертикально та підносив свою долоню до його, минула ніби ціла вічність.

Аж раптом! Бах!.. І він смикнувся.

— О! Треба "дати п'ятюню"? — подалась його долонька на зустріч моїй з відповідним гучним лязготінням.

Я вскипів. Це він такий дурний чи прикидається?!

— Ні! Просто тримай руку так, як я показав! Хоч жест і схожий на "дай п'ять", але цього не треба робити. Зрозумів? — тяжко зітхаю, нервово пересмикнувшись. — Робімо дубль два, — додаю після того, як він, погоджуючись, киває.

Цього разу між нашими долонями, на моє щастя, збереглася відстань у 2-3 сантиметри і...

"На твій баланс зараховано п'ять рівнів. Запит від Просто Лео прийнято. Квест "Екскурсія для нуба" розпочався. Завдання перше: відповідді на запитання та знайомство з правилами. Завдання друге: похід у центр Міста D та показ визначних розваг Міста."

Так! Так! Є! Голос штучного дівочоподібного розуму пролунав у моїх вухах, а це означає, що план не провалився. Від цього усвідомлення аж дихати стало легше. Залишилось тільки декілька штрихів.

— Ну що ж, друже. Вітаю у Місті D! На найближчу годину я до твоїх послуг. А тепер можеш запитати, що хотів. І приємно познайомитись, Просто Лео! — мило звертаюся до нього, навіть інтонацію змінивши. От що робить щедра винагорода з людиною.

Зате Лео звів брови до купи і став серйознішим.

— Ти ж сказав, що жодного доброго слова тут не почути, — зауважує він, скривившись. — Натомість я чую від тебе "приємно" та ще й "познайомитись". Дивні ви тут, перси.

— Прекрасний приклад того, що коли у перса вільний час — до нього краще не говорити. Якщо він першим не почне розмову. А от коли перс на завданні — він сама люб'язність. Особливо, якщо воно пов'язане безпосередньо з тобою, — пояснюю стримано й дружньо.

— Та я вже це помітив. От тільки чому ж ти вступив зі мною в діалог? До речі, ти перша людина, тобто перс, від якого я отримав хоч якусь тямущу інформацію. Дякую за це.

— Я просто інтуїтивно відчув твої потреби, — усміхаюся на зізнання свого тимчасового замовника. — Справа в тому, що час — це одна з найцінніших валют міста. Оскільки ночі в наших широтах короткі — то й завжди не вистачає часу... Та, мабуть, тобі це й без мене відомо! Ви ж теж, у своєму Малоліссі прокидаєтесь на заході сонця, а лягаєте на світанку? Чи лекцію про глобальне потепління треба провести?

Хлопець скосо погляда на мене. Отже, будемо вважати, що у тих селищах все, як і в нас.

— Добре, тоді без лірики, — продовжую після незначної паузи на ці косі позири. — Вільний час — це перерва між квестами у тридцять три хвилини. Квести — наша робота, якою зообов'язан займатися кожний мешканець міста з одинадцятої вечора і до п'ятої ранку. За ці години дозволяється брати максимум дві перерви. Один день у тиждень вільний день. Така відповідь тебе влаштовує?

— Цілком. А щодо оцього струму, що вдарив тебе?

— Це покарання за перевищення ліміту вільного часу. Тридцять три хвилини — стандарт. Якщо на тридцять четвертій хвилині після останнього квесту ти ще байдикуєш — кліпси, що входить до набору біжутерії та весь час знаходяться на твоїх вухах, — вдарять тебе незначною напругою. Сила електричного заряду буде кожні шість хвилин збільшуватись, поки ти знову не повернешся до квестів. Мухлювати не можна. Система контролює твою активність та діяльність. Початок квесту та кінець фіксується твоїм набором біжутерії. До речі його ще називають базовим набором для виживання.

Очманілі очі втупились в мої.

— І всі це терплять?!! А що, як когось струмом вб'є!?

— Такого не буває, — брешу, дивлячись в очі співрозмовнику, що нижче мене на голову. Про ситуації, коли пристрої давали збій йому краще не знати. — По-перше, жоден перс не ігнорує ці попередження і не байдикує довго. По-друге, — науково доведено, що невелике стимулювання електричним зарядом позитивно впливає на розумові здібності та загальний фізичний стан. Для цього кожного ранку тебе пробуджує п'ятнадцятихвилина хвиля адреналіну, як про це кажуть в народі. Три міліампери — і ти повний бадьорості та енергії. Тож і в цих попепедженнях нема нічого страшного. Це мотивація та стимул бути актівнішим. Ось навіть зараз я відчуваю шалений прилив сил. Тож чого ми стоїмо на місці? Ходімо!

І що я думав, коли зрушив з місця? Що Лео побіжить за мною слідом? Ха! Стоїть, мов вкопаний. Мабуть так його вразили новини.

— А якщо хтось не хоче тих квестів? Відмовитись від них можна? Чому я повинен їх виконувати?

— Якщо хочеш жити — то мусиш. Це єдина можливість заробляти на життя.

Про те, що ті, хто не хоче вести такий спосіб життя стає членом кримінального угрупування — я вирішив теж змовчати. Все це він дізнається й без мене. Бандити люблять заохочувати нубів до криміналу. Це ж ідеальні кандидати на роль їх спільників! Мало кому з новоприбулих подобається бути виконавцем квестів — тож вони залюбки долучаються і стають професійними злодіями та вбивцями. Та муки сумління їм не страшні, адже аргумент сталий і звучить, як: "Зате ми вільні та можемо робити, що заманеться".

— Але!.. Але... Як так можна? І це все дозволила корпорація!?

Ну от й почалося. Паніка в очах. Протест на думці. Непокора. Належав би я до кримінального світу — легко б заарканив його.