1.3. Нуб.

Отже — треба взяти себе в руки. Діяти швидко, можливо зухвало, але досягти свого. Щоб мені це не коштовувало. Бо в тім, що це подарунок — немає жодних сумнівів.

— Ти приміряв їх щойно? Подобаються? – вгамувавши жагу заволодіти скарбом, спокійно питаю, не властивим мені, люб'язним тоном, але пильнуючи кожний рух везучого новачка, що насправді дається важко, бо й решта ліхтарів по периметру муру теж згасли, як і два їх попередники.

Ото ще — класика жанру! Тільки цяцька потрапила до рук не тієї людини і одразу ж почалося казна-що. І треба було саме йому її вгледіти? І хто б міг подумати, що він міг бути схований в такому місці серед мотлоху? Якби ж я знав, то рився б тут активніше.

— Так. Дуже, — кружляє і перевертається догори дриґом цінна річ у масних руках новоприбульця. — А ти не дивись своїм ласим оком. Чого заздриш? В тебе ж теж такі є.

— Та є. І я не заздрю. Річ у тім, що ти під'єднався до системи освітлення смітника і вимкнув усі ліхтарі. Бачиш, як темно навкруги стало? — показово тицяю пальцями в морок. — Увімкнути їх тепер здатен тільки ти.

— Ого! Оце так здібності! А що ще я можу зробити? — одразу ж закортіло йому на носа напхати ще раз "цікаву штучку".

І що ж? Я буду дивитися, як він насолоджується своєю "особливістю"? Е ні! Треба його зупинити.

— Та багато чого, але зажди! Не вбий мене тільки! Гаразд?

І це мені вдається.

— Що?! — заклякли юнацькі руки напівдорозі до носа. — Ця штука може когось вбити?! Це як?

— Та просто. Одне "кліп" повіками — і готово.

— Що готово?

— Тіло-гриль, — намагаюся бути переконливим. — Тож, одягаючи, — не моргай. Принаймні поки я поряд.

Не скажу, що імпровізація моя родзинка, але мушу визнати — вона нині мій єдиний порятунок. І досить вдалий, адже малий повівся і, вирячивши свої крупногабаритні очиська, повільно, аж занадто, ще раз тулить окуляри собі на перенісся. Либонь тренується і цим кумедним дійством веселить мене.

— ...Або віддай мені свою знахідку. На хвилину. Я увімкну ліхтарі і поверну тобі її. Я знаю, як це зробити, — чомусь вкусив мене ґедзь за язик.

І це породило вагання хлопчиська.

— Та ти брехло! — неочікувано волає. — Очі завидющі, руки загребущі! Я тобі їх дам, а ти з ними втечеш! Ха! Знайшов дурного! До того ж, я бачив, що люди в окулярах з прозорими скельцями кліпають очима.

Твою ж... материнську плату! Що ж. Маю визнати, що нуб має мізки. Ще й спостережливістю природа його не обділила. Але це ніяк не руйнує мої плани. Навпаки — таких слів я й чекав. Щоправда, дещо в іншій послідовності.

— Все вірно. А все тому, — миттєвим рухом я вилучаю з внутрішньої кишені й свої червоні окуляри з прозорим склом, — що є два типа цих гаджетів. Ті візи, як ось в мене, — є застарілими версіями і не мають тих функцій, що твої.

Нуб звів брови докупи. Потерши свій кирпатий ніс, він промовляє:

— То їх назва візи? Хм, цікаво. Нехай буде так. Але, що ж мені із цим...

Останнє слово хлопчина не договорив, оскільки несподіванно, але не для мене самого, моїм тілом пройшовся електричний струм і мої кінцівки засудомило. Ну от час і вичерпано.

Вип'ячевши очі, ще ширше, ніж за хвилину до цього, він сполошився. І від такої реакції стало смішно.

— Що це таке? Що це в біса коїться?! — занервував юнак. — А ти чого? Тебе щойно всього пересмикнуло, а ти смієшся! Що з тобою?!

— Вперше бачиш момент отримання штрафу за перевищення ліміту вільного часу? — сміюсь, коли судоми припинились і подразнення поступово зменшилось. — Та це всього лиш десять мілліампер сили струму! Не страшно! От якщо мине ще десять хвилин, а я не повернусь до роботи — то отримаю заряд побільше. Та й то таке. Що я тобі пояснюю? Мине ще два дні й з тобою теж таке вперше станеться.

От дідько! Щось я не подумав. Варто було продавати ще задовго до цього моменту, квитки на це видовище. Ну тобто на пику нуба... Побілішав, посмурнішав. Ай краса! Кажу ж — обожнюю дивитись, як новоприбулі сивіють, поступово ознайомлюючись з нашими правилами. Сам таким був.

— І в мене будуть оці передсмертні конвульсії?! — піднявся вереск з його рота.

— Вибач, не маю часу, — показово розвертаюсь до нього спиною та неквапливо починаю віддалятись.

— Яку роботу ти виконуєш? — прокинулась його допитливість, коли зляк трохи спав і стрімголов він опинився крокуючим зі мною поруч.

— У всіх вона лиш одна. Якщо ти отримав ППП у Місті, то маєш виконувати квести.

— Я чув про це. Мене попереджали. А хто вам їх дає? Які вони?

— Кожний квест містить мінімум два завдання. Вони є класу стандарт, а є люкс. Люкс — це коли завдання надходять від персів.

— А хто такі перси?

— Це ми. Всі ті, хто виконує квести.

— І багато вас?

— Все місто.

— І я один з вас?

— Будемо вважати це запитання риторичним, новоприбульцю, — поближливо підморгую я, відчувши прилив сил і бадьорість, а разом з тим впевненність дій.