1.2. Нуб.

Перелякані очі навпроти ошалешено забігали в різні боки.

— Обирай, або з твоєї гнійної ротяки, ні писку, ні визгу не почую, або завтра на цім смітнику будуть збирати твої частини тіла, — не відпускаючи малого, якому на перший погляд не минуло й сімнадцяти літ, погрожую безжалісним тоном свого баритону. А як інакше? Авторитет ніяким чином більше не заробиш.

Хоч як би не співчувало твоє серце, а в нашому світі маєш здаватися всім злим, а особливо новоприбулим. Перед ними завжди необхідно випендрюватись, інакше готуй долоні для аплодисментів і зустрічай молодняк бандюгів. Вже не раз таке бувало. Спочатку ти допомагаєш їм освоюватися, а потім вони штрикають тобі пістолет, що стирчить із пальця, у скроню.

Хлопчина, з острахом у сірих очах, слухняно закивав головою, не розтуливши губ. Задоволений такою поведінкою, я поблажливо посміхаюся і повертаю його п'яти на тверду поверхню.

Зненацька повітрям донеслися моторошні звуки, від яких залоскотало в грудях. З кожною секундою вони наближалися і ставали гучнішими, а разом з тим навкруги завертівся вітрюган. 

— Що це таке?! — верещить нині нуб, пригинаючись, щойно всі дрібні частинки довкола, що мали електромагнітну основу, різко закружляли в потоках вітру.

Намагаючись стримати магнітну силу, яка прагне відібрати мої знахідки в кишенях та за пазухою, я стрімко падаю ниць. Гострі кутики деяких відходів піді мною боляче шкрябають щоки.

— От срака! Це твої омріяні ел-кари! — роздратовано кричу, затуляючи важливі органи фізіономії каптуром.

— Літаючі?!

За лічені хвилини, замість сотні підтверджень, в декількох десятках метрів над моєю, повернутою вбік, головою, з'явилося металеве, рівне й матове дно конструкції чорного кольору. Воно затулило значну частину неба і вдарило в очі неоновим сяйвом, що місцями різало простір вздовж тонкими лініями. Маючи видовжену прямокутну форму й магнітну основу, літаючий об'єкт без крил і, навіть, без турбін, визбирав левову частину щедрот сміттєзвалища. З диким криком в небо взлетів і приклеявся до літаючого ел-кара й той нишпорка, котрий рився з нами поруч. Не пощастило, бідосі...

А наступної митті серцевина механізму, що завис у небі, розчепірилася спіральним отвіром й яскраве світло вдарило в очі, змусивши відвернутися.

Йосип-босий! Невже це сталося? Байки, що їх розносив вітер й люд, перетворюються в реальність? Якщо це так — то настав час дій.

Вичікувавши певні хвилини, поки техногенно створена буря вщухла, запанувала тиша і несподівані гості відлетіли геть, підіймаюся тепер на ноги і перевіряю наявність своїх скарбів. От трясця! Пристрій для запам'ятовування імен та ідентифікації ступіня безпечності персів щез! Суттєва втрата. Тепер треба бути обережнішим, ніж зазвичай.

— І що це, в біса, було?! — чую збоку.

На новоприбулого тепер не поглянеш без співчуття. Він так й не розігнувся, задерев'янівши в позі навпочіпки. Його очі збільшили свій радіус, а картуз із голови спав, оголивши чубчик середньої довжини, що наразі наелектризувався і стояв дибки.

— Ел-кари нового покоління. Прямясінько з Мегаполісу D, — вимовляю спокійно, обтрусивши залишки пилу з, й без того, пошарпаного одягу, забувши про свої нещодавні погрози. — Завтра ввечері новий викид. Вони завше прилітають напередодні та забирають те, що не розібрали.

— Але навіщо? Це ж сміття! А ще вони людину забрали! Людину!  — наслідуючи мою поведінку, обтрусився й новенький, але подив і зляк з його обличчя так нікуди й не поділися.

— Радій, що не тебе.

— А ця штука могла й мене присмоктати?! —  жахається він і позирає на нічне небо, освітлене, штучною підсвіткою поодиноких дронів. — Навіщо вони це роблять?!

— Щоб ти спитав, — не маючи мотивації панькатися з ним, відверто знущаюсь.

— Яка вичерпна відьповідь! А більш дотепно не можна було пояснити? — неочікувано скривився нуб. Мабуть моя наука забулась, що таким сміливим став. Кажу ж, що їх потрібно тримати на короткому ланцюгу, інакше руку мінімум по лікоть відгризуть.

— А я тобі що, вчитель історії? І навіть не нянька. В мене вільний час спливає, тож...

Перевіривши вміст усіх своїх кишень, вщерть набитими різними потрібними детальками для модернізацій, прямую до виходу із сміттєзвалища. Ну й наплювати на втрати, головне, парасолька та V-зір у мене є.

А й справдні, скільки в мене вільного часу лишилось? П'ять? Сім? Чи й зовсім три хвилини? Хоч би за мур встигнути вийти і активізувати парасольку. І треба визначитись напрямок, в якому можу віднайти подарунок.

Та мені не дають цього зробити слова, які адресували моїй спині:

— Друже, мені потрібна твоя допомога! Я тут лише від учора. Я хочу знати, раптом що, чи не засмокче й мене якийсь механізм! Будь ласка!

— Ти диви, який вічливий! — грубо відказую, трохи уповільнивши крок, аби бути почутим. — Я ж тобі сказав, що тут це зайве. Ні "добрий день", ні "надобраніч".

— А як же потрібно звертатись? А просити про щось як?

— А тут нічого ні у кого не просять. Тож, залиш свої прохання при собі, новоприбульцю.

— Хто? Який я тобі новоприбулець?

— Такий собі, звичайний. Як і всі решта. А тепер я залишаю тебе звикати до нового статусу наодинці.