Частина перша. Місто. Розділ 1.1. Нуб.

На смітнику нас було троє.

Одного з нишпорок я бачив й раніше, а от іншого — вперше. Немодифікованим оком було видно, що це новоприбулий. Його видало вкрадливе вертіння головою. Зазвичай той, хто збирав сміття стабільно часто, мав чіткий та цілеспрямований погляд у залишки електричних пристроїв та їх компонентів і не роззирався на всі боки, як цей нуб. А ще він намагався просуватися завалами обережно. Під моїми ж ногами, прошу зауважити — професіонала сміттєрийства, вся техніка хрустіла та рохкала, нагадуючи ті часи, коли на землю ще падав легкий та білосніжний сніг.

Зрештою, порпаючись у хламиднику нефункціонуючих цифрових носіїв, він не стримався і, за умови близької відстані між нами, звернувся до мене:

— Як часто відбуваються нові викиди цих відходів?

— Раз у тиждень, — не підіймаючи голови, відповідаю я неохоче і продовжую сканувати приладом, прототипом якого став ліхтар, те, що трапило на очі і визначаю придатність знахідок.

— А на правому?

Тяжко зітхнувши, зі скреготом зубів видавлюю відповідь:

— У вівторок та п'ятницю.

— То от чому наразі наше місцеперебування не популярне! Сьогодні п'ятниця і всі мабуть там. А я вже подумав, що настав апокаліпсис, яким постійно нас лякали, і люди в місті вимерли, — робить він висновок. Останнє безапеляційно підтвердило мої здогадки. Нуб, як він є. Мабуть з останньої серії випущених із Малолісся. Тільки вихідців звідти лякають кінцем світу.

Втамувавши його цікавість, я радію, що нових запитань більше не буде. Однак тільки й встигаю, що знайти дві справні відеокарти, а він вже й знову розтуляє вуста:

— Я тут вперше, але мушу визнати, що ті високорівневі — повні йолопи. Скільки добра викидають! Щоправда, я за пів години чомусь нічого цікавого не знайшов. Жодного уцілілого об'єкта. У чому справа?

Наївність новачка змусила розсміятися.

— Сюди потрапляє лиш те, що ремонту не підлягає. Чи ти думав, що це подарунки на Різдво? — штурхаю замурзаним чоботом дрібні друзки якихось цифрових аппаратів, на яких саме тупцююсь.

— А навіщо тоді ритися в непотребі? — щиро ніяковіє жовторотий, почухавши відкриту смужку лоба, що визирає з-під потертого картуза.

Довелося обернутися в бік допитливого носа та розігнути спину. Хоч і не маю бажання ляси точити, але дати добрячого ляпаса й відкрити для нього реальність — не проти. Люблю спостерігати, як новенькі страждають.

— А для чого, на твою думку, ми збираємо це все? Чи ти вважаєш, що я схожий на колекціонера уламків? — і сміюсь, і гніваюсь водночас. — Ось диви, — кидаю йому рештки грального шолома, що валялися біля моїх ніг. — Гарна річ. От тільки на друзки розбита. І що ти з нею зробиш?

— Не знаю, — незграбно зловивши шолом, знизує тепер цей Незнайка плечима. — Мабуть, йому кирдик.

— Це тобі буде невдовзі кирдик, якщо так перебератимеш речами! — прицмокуючи язиком, присоромлюю його. — Запам'ятай, що тут, на відміну від усілляких там Мегаполісів чи Малоліссь, все може отримати друге життя. Окрім людей, звісно. А шолом відрехтувати можна легко. Тільки заміни пошкоджені деталі на ідентичні.

— А де ж їх знайти? І як?

— Де-де, як-як! Ось на цьому місці й знайдеш! — умовно тикаю його писком у розкидані відходи. — Запишись до гуртка "Вмілі ручки" і вперед модернізувати річ! Затямив?

Наступні хвилини було чутно тільки звуки пошуків, до яких я повернувся. Вірогідно нуб, вражений моєю промовою, нарешті зрозумів, частиною якого світу став і замислився над цим. Але ж не все може тривати вічність, чи не так?

— А чому сюди не викидають крупногабаритні приладдя? Жодного ел-кара чи ел-байка не видно, — не забарилась нова порція запитань.

— Ого, які вподобання! Електро-кара схотілось? Тих, що мають громадяни Мегаполісів? Диви рівнями не захлебнись, — одрубую, не збираючись приділяти йому багато часу і знов щось пояснювати.

Знаю. Це було грубо, проте правдиво. Далеко не кожному периферійцю вдається дожити до тисячного рівня, навіть виживши тут понад сорок літ. Куди ж йому, двохденному, до цього? А без цієї умови громадянином жодного, навіть найменшого, Мегаполісу не стати і користуватися їх привілегіями або технологіями теж зась.

Але нуб не падає в мовчання. Його юнацький голос заявляє впевненно:

— Якось дивно. Мені казали зовсім інше.

— Он як, — пирскаю я зі сміху. — Дай вгадаю. Сказали що тут ти знайдеш все, що душа забажає і тобі закортіло віднайти ел-кар. Тому ти тут. Так? — вилітають з мого рота нестримні смішинки. — Ну мрій, мрій. Тільки чим тобі ці автомобілі не вгодили? Диви он скільки їх! Бери — не хочу, — глузую відверто над ним, вказавши підборіддям в напрямку груди металобрухту неподалік. — Тут тобі, й Мерси, й Тесли, й Ламборджіні, — кривляючись, позираю на безколесі металеві конструкції, згорблені, пошматовані й розбиті часом та людьми.

Та, здається, бідолашному новачку жарт не сподобався, бо він зашморгав носом і набурмосився.

— На таких далеко не заїдеш...

— А тобі що, далеко треба? Чи ти в мандри зібрався? Не до Мегаполісу часом? Ну мене підкинь, якщо що, — вже не сміюсь, а регочу.

— Та це так... На майбутнє, — відказує він стримано і ховає свої пошерхлі губи за високий комір куртки з грубої тканини, збагнувши, що йому тут не казка.