Розділ І

Миколка

Хто не знає про мого довгобородого та сивочолого татуся? Гей, я абсолютно серйозно! Є тут такі, що ніколи не чули про цю Мегазірку всієї нестерпно-галасливої дітвори? Ну що ж, я й не надіявся, але мені хотілося хоча б на мить уявити, що мого крутого предка не знає добре ніхто, окрім мене, й прожити один звичайний день зі звичайною родиною із звичайними підлітковими проблемами. Скажете, що забагато звичайних речей в одному реченні, але в моєму повсякденному існуванні забагато всього надзвичайного. Що говорити, якщо твій татусь цілодобово читає ці дитячі нісенітниці, ще й таким жахливим нерозбірливим почерком. І чого тільки ті дурисвіти не бажають: від ляльок, безлімітного пожиттєвого інтернету, телевізорів, айфонів і до зорельотів, підводних човнів та шапок-невидимок… Тьху! Говорю ж, нісенітниці. Що вони розуміють про справжні бажання? А особливо, якщо твій татусь може виконати бажання дітей всього світу, окрім твого! Це ж несправедливо. Моє життя нестерпне. І не думайте, що я перебільшую. Лишень уявіть мати татуся, який постійно посміхається. Як же це неймовірно дратує. Він Добрий Татусь: ніколи не свариться, не кричить, завжди розуміє всі труднощі підліткового стану, постійно у прекрасному настрої, кожної секунди мугикає щось під носа, ну, звісно ж, щось життєрадісне та оптимістичне, а, готуючи мені сніданки-обіди-вечері, ще й пританцьовує. І виглядає він, скажімо, ну зовсім не круто. Дивні светри зі сніжинками, оленями чи сніговиками. Абсолютно весь його одяг червоного кольору. Навіть шкарпетки зі спідньою білизною. Мені вже в очах палахкотить від суцільного червоного невігластва в нашому казково-чепурово-милому будиночку. По всіх кімнатах ці яскраві гірлянди та ялинкові прикраси. Суцільна подвійна життєрадісність в розрізі.

Окремої розмови вартує найліпший товариш мого татуся. Лишайтеся спокійними й не підмочіть штанці від захвату. Це Дід Мороз! А хто ж ще на цьому світі так обожнює червоний колір та посміхатися. Цей дідуган зі своїм «Йо-хо-хо» мене дратує більше ніж Святий Миколай.

Часом мені невтямки, як можна любити цих потворних, мерзенних, просто огидних створінь? Ви ж зрозуміли про кого я? Теж помічали, що вони зовсім не янголятка з крильцями й на квіточок якось не схожі, щоб там не стверджувала реклама. Так, так, у нашій Лапландії теж є TV та інтернет. Я саме про дітей говорю, про моїх головних ворогів. Моя би воля, то отримали б ці чудовиська 19 грудня одні різки, й ті з колючками. Хотів би бачити їхні очі. Ото було б задоволення.

Проте Святий Миколай моїх думок зовсім не поділяє. Він стверджує: «В кожній дитині є щось хороше, бо приходимо ми в цей світ усі добрими й незлобливими. Просто є різні обставини, різні ситуації. І не завжди поганий вчинок свідчить про закоцюрбіле серце та погані наміри». Як на мене, то суцільна маячня, лише недолугі виправдання природженому Злу, що криється під маскою безневинних ягняток.

А найгірше в цій ситуації те, що незабаром я мушу перейняти обов’язки батька й сам «обнадіювати» ці нестерпні егоїстичні обличчя, що тільки й думають про лялькові будиночки. Адже Миколай вже не молодий, як-не-як за 1000 років перевалило, і йому дедалі тяжче справлятися з упряжкою та димарями. Ревматизм, тиск і хворі коліна, та всяке таке, що буває в людей далеко за 500 років. Але чому саме я? Чому повинен приносити радість і щастя тим  особам, які його зовсім не заслуговують? А, може, я мрію стати художником, чи лікарем, чи взагалі космонавтом? Чи спитав у мене хтось, чи хочу я продовжувати цю давню та безглузду традицію? Тим паче навіщо їм це свято, адже там далі Новий рік та Різдво. Скільки ж можна подарунків отримувати? Та татусь вирішив мені остаточно зіпсувати життя. Як я забув, він же певен, що має дар переконування. Ото насмішив. Переконає він мене своєю «Таємною місією».

Святий Миколай вирішив доручити мені бажання якогось огидного дівчиська на ім’я Лілія. Хто б сумнівався, що зватимуть цього пуцьвірінька квітковим іменем. Мене цим не проймеш. Я не мій татусь і міцний мов скеля.

Отак я опинився у Златопільській школі, звісно ж, інкогніто. Ніхто не повинен дізнатися, хто я і звідки родом. Це, мабуть, єдине, що в цій місії мені подобається. А от умова: не використовувати чари – обурила вкрай. А як тоді бажання виконувати, своїми руками чи що? Якась безглуздість! Невже Дива творяться самі по собі. Ото розсмішив татусь, завжди здогадувався, що почуття гумору в нього кепське. Він гадає, що труднощі пробудять в мені дух істинного Миколая, нашого прапрапрапрапрапрапра- й ще кільканадцять пра- Миколая. Але я розчарую свого бороданя, коли з тріском провалю місію,  можливо, хоч тоді ця дурнувата посмішка сповзе з його обличчя і він зрозуміє, що не буде продовжувача традицій і свята теж більше не буде.