Глава 4

Аурелія Ерабет Альтаур

Посмикавши двері по обидва боки від мене, і усвідомивши, що вони зачинені, я скористалася ще одним знайомим мені за роки навчання заклинанням. Без нього будь-який воїн-розвідник, який поважає себе і має хоча б крихту магічного дару, був би безпорадним. Звичайно, я маю на увазі заклинання злому, воно дає змогу відчинити двері та замки будь-якої складності.

Увійшовши, я оглянула все навкруги. Так, місця, щоб розташуватися не так вже й багато, майже весь простір займає якийсь вантаж, прикритий брезентом. Але хіба мене не вчили, що потрібно використовувати те, що є під рукою, і ніколи не скаржитися на обставини, адже все може бути набагато гірше. Тож я підійшла до одного з ящиків і, піднявши брезент, вгамувала свою допитливість. Там виявилися банальні харчові продукти. Тоді зрозуміло, чому я не помітила охорони. Зазвичай охорону виділяють на перевезення чогось ціннішого, наприклад, золота, коштовностей, або принаймні цінних паперів. Ну що ж, хоч у чомусь пощастило, не доведеться витрачати енергію ще й на побудову охоронного купола. Усі попередні заклинання я вдало дезактивувала, зайшовши у вагон. І тепер, коли адреналін став потроху спадати, я нарешті відчула, наскільки ж я вимоталася за цю добу.

Скинувши на підлогу рюкзак, я спробувала присісти в тому місці, яке залишалося вільним від численних ящиків. Але, на мій сором, я просто боком впала на підлогу. Видно, сил у мене залишилося ще менше, ніж я припускала.

Гаразд, тоді спробую подрімати, уві сні сили швидше відновляться. Я зайняла зручнішу позу, заплющила очі та приготувалася до того, що скоро засну. Але чомусь сон не йшов, у голову лізла ціла купа нав'язливих думок. Вочевидь, попри фізичне і магічне виснаження, організм не збирається скористатися найприроднішим механізмом відновлення. Отакої, завдання ускладнюється!

Ну гаразд, якщо зі сном виникли проблеми, тоді варто обміркувати поточну ситуацію. Отже, той варіант, який мені запропонував Аделаус, був лише прикриттям. Як професіонал  найвищого класу в шпигунській справі, він знав, що будь-яка розмова може бути підслухана. І якщо вибрав для цього настільки людне місце, як та ресторація, і замовив окремий кабінет, то точно знав, що шпигуни та бажаючі підслухати чужі розмови там точно були. Але все ж, чому та ресторація? Чому не щось безлюдне?

Напевно, він міг би вибрати більш затишне місце для розмови, але вибрав саме те, яке найменш підходило для цього. Навіщо? Або більш правильне запитання — чому?

Поміркувавши кілька хвилин над цим питанням, я дійшла висновку, що причина такого вибору місця — це те, де він мене зустрів, майже біля воріт Академії, на очах у всіх. Якби він, за наявності безлічі свідків, відвів мене в те місце, де нікого не було, до нього б виникло щонайменше одне запитання. Куди ви поділи курсантку Ерабет Веласко? А скоріше за все, було б набагато більше запитань.

Але ні, він відвів мене в ресторацію, всі бачили, як він зайшов зі мною в окремий кабінет, і буквально за кілька хвилин його залишив. А ось запитань і звинувачень, куди поділася курсантка, чи сама залишила ресторацію, чи хтось їй допоміг, зважаючи на наявність спостерігачів, до нього виникнути не повинно.

Але ж він з якоюсь метою привів мене туди? Навіщо? Просто щоб не дати мені потрапити до Академії, бо там вже були мої родичі? Чи наша розмова все ж важлива?

Так, і що ж він там говорив? Поїхати до Росхела, пересісти на поїзд до Сімхела, а потім на паром до Йосфіла. Там зупинитися під ім'ям Бресфіли Менерель. Ще він сказав, що відкриє мені рахунок на ім'я Ленфілли Бесхель. Ці назви ні про що мені не говорять. Єдине, з чим вони асоціюються, це з людськими землями. Та й імена аж надто людські.

Думаю, що він, попри наявність спостерігачів, спробував зробити мені підказку. Вирушай у людські землі. Саме там народжується найменше магів, і відповідно нижчий шанс, що мої родичі там мене знайдуть. Потрібно буде зазирнути у згорток, що він мені передав, можливо там буде якесь пояснення.

Дійшовши до такого рішення, я потягнулася до рюкзака, саме туди я засунула згорток. Зробити це було непросто, руки тремтіли від перенапруги, не бажаючи мені підкорятися, але все ж я витягла з рюкзака те, що шукала. З розпакуванням теж були деякі складнощі, знову ж таки через стан організму, але я впоралася.

Нарешті, відкривши згорток, я висипала на підлогу весь його вміст. Мене насамперед цікавив лист від Аделауса, тож, не звертаючи уваги на решту, я тремтячими руками схопила невеликий аркуш паперу. На ньому нічого не було. У першу мить я розгубилася. Як це? Вчитель не залишив мені жодних пояснень?! Неможливо. Напевно, він підстрахувався. На випадок, якщо згорток потрапить не в ті руки, так ніхто нічого не виявить. Але з огляду на те, що ми знайомі не один рік, можна припустити, що він влаштував якусь систему ідентифікації. Найнадійніший варіант, це ідентифікація за допомогою краплі крові, так у давнину передавали особливо важливі послання. Вони були зачаровані особливим чином, не реагуючи ні на що, крім краплі крові адресата. Отже, зараз і перевіримо це припущення.

Підтягнувши до себе одну з ніг, я, знову ж таки напружуючи всі свої сили, витягла з-за халяви чобота один зі своїх кинджалів, які ще раніше повернула на місце. Обхопивши кинджал однією рукою, я піднесла його до пальця іншої та несильно вколола. Краплю крові, що виступила, я розмазала по чистому аркушу.

На ньому одразу ж почали проступати літери. Ага, значить я мала рацію. Все ж вчитель залишив мені листа.