17.Кім Мін Дже

Я шкодую про те, що сказав у лісі, не треба було говорити, що поцілував Джону тільки через жалість.  Це не те, що я думаю насправді.  Навіть якщо я хочу любити його, хіба я маю на це право?

 Наступного дня після розмови в лісі я не бачив Джону і просто пішов спустошувати запаси рисового вина, які були на кухні.  Я давно вмію пити, хоч за законом мені ще заборонено це робити.  Я завжди знаю міру і намагаюся її не перевищувати.  Виходячи з кухні я натрапив на Джону, який щойно зайшов у будинок.  Першим поривом було сховати пляшку у мене в руках, але я зупиниться.  Що з того, що я п'ю, його це не стосується.  Але помітивши стурбоване обличчя Джону, я розлютився на себе ще більше.  Він зупиняється і дивиться на мене.

 - Що трапилося? - стривожено питає він.

 - Нічого особливого, - говорю я проходячи повз, - Ти ж хотів не бачитися, так що просто йди в кімнату.

 Джону зволікав, не зводячи очей з пляшки в моїх руках, але потім розвернувся і пішов.

 Нарешті я зайшов у свою кімнату і відразу відкрив пляшку, випивши гірку рідину, я вважав, що знайду заспокоєння, але цього не сталося.  Я продовжував пити сподіваючись що хоч алкоголь допоможе мені не думати про те, що я відчуваю.

                                ***

На четвертий день я прокинувся зі страшним головним болем.  Боже, скільки ж пляшок я випив учора.  Рука сильно болить, дивлюся на неї і бачу, що вона перев'язана.  Джону перев'язав мені руку?  Я нічого не пам'ятаю, але це точно не я.  Виходжу з кімнати, двері в кімнату Джону відчинені значить він пішов.  Я заглянув усередину, сподіваючись все ж таки знайти його, але там було порожньо.  Що було вчора вночі?  Нічого ж не сталося?  Я хотів забути одне, а забув зовсім інше.  Тепер ще більше думок та занепокоєння.

 Цілий день нічого не роблю і просто валяюсь у ліжку.  Куди міг піти Джону?  Він же не заблукав?  А то знаючи його, він може бути знову десь у лісі.  Я знаю, що він щодня кудись ходив, але тільки сьогодні я був досить тверезий, щоб нормально про це подумати.  В голові постійно спливають моменти того, як ми тільки зустріли з Джону, як я знущався з нього.  Чому?  Чому я так жив?  Хіба не було іншого виходу, щоб зігнати свій біль?

 Я просто чудовисько.  Джону мав рацію, я Демон.

 Виходжу надвечір  з кімнати, щоб чогось поїсти.  І бачу Джону, який якраз зайшов у будинок.  Він нічого не сказав і збирався зайти до кімнати, але я зупинив його.

 - Джону, почекай, учора вночі нічого не сталося?

 -Ні, - трохи повільно відповів Джону і зачинив за собою двері.

 Якось незрозуміло він відповів.  Начебто каже що нічого не сталося, але здається, що все-таки щось було.  Виходжу на вулицю, хочу трохи прогулятись і в голові починають спливати слова.

"Ти не уявляєш, як було складно почати знову посміхатися.  Я щодня годинами стояв біля дзеркала, намагаючись знову навчитися це робити."

 Думки почали прояснюватися і я згадав нашу вчорашню розмову з Джону.  Як я міг забути те що, він мені так важко розповів.  Джону зміг стати прекрасною людиною, незважаючи на те, через що зміг пройти, а я став Демоном.  Мені не варто нічого відчувати і просто треба їм залишатися.

                                   ***

Вже потемніло, мабуть, Джону ліг спати.  Думаю, можна повернутися додому.  Надворі сьогодні досить холодно.  Підходжу до будинку і бачу, що світло все ще горить.  Дивно, він завжди рано лягає.  Заходжу до хати і чую вигуки.  Що тут відбувається?

 - Збирай речі і ходімо зі мною.  Твоя бабуся мені всі мізки проїла чому ти тут замість того, щоб бути вдома і готуватися до вступу.

 Чую я чийсь крик.

 - Тебе не хвилювало, коли мене місяцями не було вдома, але зараз ти раптом вирішив подбати про мене.  Просто їдь, - кричить у відповідь Джону.

 Зупиняюся в дверному отворі, але залишаючись у тіні, не хочу втручатися в те, що мене не стосується.  Розглядаю людину яка кричала, досить високого зросту зі світло каштановим волоссям схожість з Джону важко не помітити, значить це його батько.  Обстановка в кімнаті почала розпалюватися.

 - Не варто мені дозволяти тобі робити все, що заманеться, треба було тримати тебе при собі.  Подивися на що ти перетворив своє життя, а міг би стати кимось важливим якби слухав мене.

 Батько Джону ще більше підвищив голос і почав розлючено ходити по кімнаті. Джону відсунувся до стіни подалі від нього і прокричав у відповідь:

 -Моє життя аж ніяк тебе не стосується.  Для мене ти вже десять років ніхто, давай ніколи не будемо бачитися і прикинемося, що в тебе не було сина, а в мене батька.

 Батько Джону зупинився переварюючи інформацію, а потім схопив те, що трапилося перше під руку, вазу.  Він замахується вазою і кидає її у Джону.

Я швидко реагую, підбігаю до Джону і закриваю його.  Ваза прилітає мені в спину та розбивається.  Але зараз я не відчуваю болю.  Відсуваюь від Джону, який шоковано дивиться на мене і підходжу до його батька.

 - Він, ясно сказав, щоб ви йшли, якщо не підете я викличу поліцію, - сказав я.

 - Так, хто ти такий, не бачиш я з сином розмовляю, - накинувся на мене він.

 Я не відповів йому, просто відійшов убік і дістав телефон.

 - Я дзвоню.

 - Гаразд, йду.  Але з тобою ми ще поговоримо, - ідучи, сказав він, дивлячись на Джону.

 Він пішов і зачинив за собою двері.

 -Джону, все гаразд?

 Я підбігаю до Джону.  Який здається впав у ступор.  Навколо нього скрізь уламки і деякі навіть застрягли у стіні.

 -Джону?

 Він різко заморгав і глянув на мене.

 - Навіщо ти це зробив? - тихо спитав він.

 - Ти про що?

 - Навіщо захистив мене?  Хіба я просив мене рятувати?

 Він виглядав приголомшеним і злим одночасно, я знаю що зараз не час для цього, але він такий милий коли злиться.

 – А що мені треба було робити?  Стояти і дивитися як у тебе летить ваза? - Не розуміючи чому він сердиться запитав я.

 - Думаєш, я щасливий дивитися, як ти постраждав через мене?