14.Лі Джону

Вранці я дуже рано прокинувся.  Але так не хотілося вставати з ліжка, немає жодної мети, і я навіть не знаю чим зайнятися.  Полежавши ще годину я вирішив, що буде непогано сходити до моря.

 Виходжу з кімнати і бачу Мін Дже, який щось готує на кухні.

 Він знову виглядав так ніби тільки зі зйомок серіалу, такий ідеальний, волосся мокре після душу було зачесане назад, що робило його обличчя якимось незнайомим або може це все через синю футболку, вона була досить темною, але все-таки не чорною.

 - Ти вмієш готувати? - підходячи до нього питаю я.

 - А що тут дивного я давно живу один повинен же я чимось харчуватися.  Ти ж теж один живеш і не вмієш? - розкладаючи їжу по тарілках відповів Мін Дже.

 - Ну, мене завжди влаштовувала локшина швидкого приготування.

 – Зрозуміло.  Сідай поснідати.

 Він закінчив приготування і підсунув до мене тарілки, я глянув спочатку на нього, а потім на їжу.  Мін Дже приготував рис і суп із паростків квасолі.  Все виглядало дуже апетитно, але дивно.  Це аж надто не схоже на нього.  Я знову перевів погляд на його обличчя і з підозрою спитав:

 - Їжа ж не отруєна?

  Мін Дже взяв ложку і скуштував суп із моєї тарілки.

 - Просто їж.

 Я не заперечував.  Спробувавши я дуже здивувався, це дуже смачно.  Хіба Мін Дже схожий на того, хто може так смачно готувати?

 - Це точно ти готував?  Хіба ти можеш так смачно готувати?

 - Тут немає доставки, якщо ти на це натякаєш,-сідаючи навпроти мене відповів Мін Дже,-Чим займатимешся сьогодні?

 - Не знаю, думаю піти до моря.  А навіщо тобі?

 - Хочеш, покажу тобі щось?  Це прикольне місце.

- Не думаю, що це гарна ідея, - відповів я.

 Іти кудись із Мін Дже, не дуже привабливо, хоча було саме по собі незвичайно що він запропонував сходити кудись разом. Можна було подумати що він заманює мене кудись щоб розправитися там зі мною. Але він може зробити це і тут, якщо так хоче.  Погоджуватися не хотілося, але мені не віриться, що у мене є вибір.

 - Ходімо.  Не знаю сподобається тобі чи ні, але мені це місце до душі, - каже Мін Дже встаючи, - Давай доїдай і підемо.

 - Якщо тобі воно подобається, значить у ньому щось явно не так.  Ну гаразд мені все одно нема чим зайнятися.  Тільки за умови що якщо мені не сподобається я піду.

 - Окей, - сказав Мін Дже прибираючи тарілки.

 Не впевнений, що це правильно.  Подивимось що буде.  Останнім часом я все більше почуваюся дурнем якого заманили в гру, яка йому не під силу.  Я намагаюся зрозуміти які тут правила і що від мене хочуть, але як тільки я в чомусь розуміюся, все змінюється і знову повертаюся до початку.  То Мін Дже мене ненавидить і намагається вбити, то заспокоює та намагається допомогти.  Що мені робити у цій ситуації?

  Ми вийшли з дому і пішли у напрямку пагорбів, які були неподалік.  Мін Дже йшов дуже швидко і мені доводилося постійно наздоганяти його.  Після їжі, він так швидко виштовхав мене з дому, що я навіть не встиг переодягнутися, так і залишився в пам'яті шортах, що полиняли, і старій футболці.  Було досить рано і прохолодний вітерець викликав мурашки.  Ми швидко дійшли до місця.  Підійшовши ближче я побачив сходи, які вели до самого низу пагорба.  Бетонні сходи вели далеко вниз і було важко зрозуміти куди вони ведуть.  Мін Дже почав спускатися ними, а я пішов за ним.  Деякі сходинки обвалилися і важко було спускатися.  Ми спустилися і вперлись у старі двері.

- Ти впевнений, що нам сюди? - запитав я.

 - Ага, це двері ведуть у невеликі катакомби.

 Катакомби?  Я таке не підписувався.  Там темно та тісно.  Мін Дже сказав це так, ніби немає нічого прекраснішого як старі катакомби, які будь-якої хвилини можуть обвалитися на голову.  Мене ця ідея зовсім не приваблювала.  Руки почали тремтіти від страху і мені довелося стиснути їх в кулаки щоб угамувати тремтіння, і вже розвертаючись щоб піти назад я сказав:

 - Мені пора.

 - Ти боїшся? - запитав Мін Дже і за чого мені довелося зупинитися і обернуться до нього.

 -Не те щоб боюся, але не люблю темряву.  Тож я пішов.

 - Чи не хочеш спробувати подолати свої страхи?

 Я подивився на нього, він не виглядав так, ніби спеціально потягнув мене сюди, щоб знущатися.  Не знаю що він задумав, але його обличчя було не таким, як завжди, воно було спокійним.  Але він точно не та людина яка викликала довіру і змогла б допомогти мені позбутися страхів.  У голові сплив спогад як він обіймав мене у садку щоб заспокоїти.

 - Ти не пошкодуєш, коли пройдеш через цей тунель.  Чи ти настільки боягуз?

 - Та, не боюся я.  - Давай, ходімо, - вигукнув я.

 Не так вже мені й страшно, я впораюся.  Лише не великі катакомби, пройти через них буде нескладно.  Я сподіваюся на це.  Потрібно просто глибоко дихати.  Дихання, просто зосереджуся на ньому, я не дозволю Мін Дже ще раз спостерігати за моїми слабкостями.

 Мін Дже відчинив двері і я побачив непроглядну темряву.  Може, я погарячкував?

 - Заходь, - зайшовши всередину покликав мене він.

 Начебто це так просто.  Я зітхнув і заплющивши очі і переступив через поріг.  Коли я їх відчинив двері вже були зачинені.  Переді мною нічого не було, все було чорним.  Дихання почало збиватися.  Мін Дже ввімкнув ліхтарик, але він був такий слабкий що висвітлював лише маленький шматочок. Це виявилося складніше ніж здавалося.  Повітря здавалося таким задушливим, що навіть просто зітхнути було складно.  Мої ж легені здавило так, що я просто не міг зробити навіть маленький вдих.  У мене вже давно не було панічних атак, але коли я  зустрів Мін Дже вони розпочалися з нову, він як магніт для них.

 - Просто заплющи очі і йди за мною, - сказав Мін Дже і несподівано взяв мене за руку.

 У тьмяному світлі ліхтаря я спробував розрізнити його постать.

 -Я не можу, - все, що вдалося мені видавити.

 -Заплющ очі і зроби вдих.

 Він стиснув мою руку сильніше, намагаючись заспокоїти.  Я зробив те, що він сказав і несподівано мені полегшало, це не сталося відразу, але через кілька хвилин повільних вдихів і видихів я знову міг мислити здраво.