13.Лі Джону

Розплющивши очі я побачив що лежу в альтанці.  Моя голова лежить на колінах Мін Дже.  Я погано пам'ятаю, як виявився тут.  Пам'ятаю, що не міг дихати і якось добіг до саду, потім прибіг Мін Дже.  Він намагався мене заспокоїти.  І потім... Стоп він обіймав мене?  Нібито так.  А потім я опинився в альтанці... І просив його не йти... Я попросив його не кидати мене?  Серйозно?  Боже, як соромно... За що мені це все?  Я глянув на Мін Дже, він спав.  Надворі світило яскраве сонце, напевно вже наближається обід.  Мін Дже сидів у незручній позі сперши голову на дерев'яний край альтанки.  Сонячні промені пробивалися крізь листя плюща, який обвивав альтанку і осяювали його обличчя.  Воно здавалося таким світлим і невинним.  Чорне волосся при яскравому світлі, стало світлішим і вже не виглядало таким жорстким. Але це все обман.  Поняття не маю, чому Мін Дже так турбувався за мене і намагався допомогти.  Я вдячний йому за це, але моя думка щодо нього не змінилася.

 Поки я спостерігав за сонцем і думав про це, не помітив, як він розплющив очі.  Він не рухався і просто спостерігав за мною.  Його обличчя залишилося таким же спокійним, як і уві сні.  Я не одразу зорієнтувався і тільки коли наші очі зустрілися швидко підвівся.

- Ой, думаю вже незабаром обід.  Мені треба піти зібрати речі.

 - Зібрався поїхати?

 - Не хочу тут залишатися.

 - Гаразд.

 І все?  Якось несподівано.  Було дивно, що він так швидко погодився.  Ну, мені все одно.

 Виходжу з альтанки і прямую у бік будинку.  Мін Дже мовчки йде за мною.  Такий спокій ще більше лякає ніж відкрита ворожість.  Заходжу в будинок і одразу піднімаюся на верх, я не встиг розпакувати речі, тож просто забираю сумку і спускаюся.  Внизу проходячи повз кухню помічаю Пані Кім.

 - Здрастуйте, мені вже час їхати, був радий з вами познайомитися, - я зупинився щоб привітати її.  Неважливо що трапляється ввічливість ніхто не скасовував.

 - Джону вже їдеш?  Я звичайно розумію чому, але зараз канікули.  Я маю ідею, в сусідній деревні знаходиться мій будинок, він виставлений на продаж, але зараз там можна спокійно жити.

 - Ну не знаю.  Мені якось не зручно.

 - Нічого, подихаєш свіжим повітрям, морем помилуєшся.  Так, і ніхто не змушуватиме працювати.

 - Добре спасибі велике.  Це лише на тиждень, а потім я поїду.

 Ідея здалася мені досить привабливою, то чому б і ні.  Іншим часом я б ні за що не погодився, але зараз здається після вчорашнього я погано розумію.  Може я просто втомився вдавати, що в мене все нормально і треба хоч іноді приймати допомогу інших людей.

 - І Мін Дже візьми з собою, - сказала бабуся простягаючи мені ключі, - він знає де це знаходиться.

 - Ви про мене кажете?

 Почувши своє ім'я, звідки не візьмись з'явився Мін Дже.  Він уже встиг переодягнутися і тепер стояв у дверях одягнений у чорні джинсові шорти та футболку.  Він виглядав таким бадьорим, ніби й не спав у незручній альтанці всю ніч.

 - Так, я запропонувала Джону пожити у моїй старому будинку.  Хочеш із ним поїхати?

 Ця ідея здавалася крутою, поки Мін Дже теж не покликали.  Тепер це здається мені поганим задумом.  Але, схоже, виходу немає.  Мені поки нікуди повертатися, я не заплатив за кімнату, бо думав що пробуду тут досить довго.

 - Якщо Джону не проти я поїду.

Мін Дже підійшов ближче заповнюючи собою весь вільний простір біля мене і обдаючи своїм парфумом з запахом лайма.

 Я не очікував, що він дасть мені право вибору.  Це мене лякає.

 - Ну, не думаю, що я можу відмовляти, це ж не мій дім, - відповів я.

 - Чудово, хлопчики збирайтеся швидше, інакше запізнетися на автобус.

 Не встиг я схаменутися, як ми з Мін Дже вже їхали в автобусі.  Зупинка була всього через декілька будинків та як тільки ми підійшли прибув автобус.  Було дивно знову їхати поряд із ним.  В автобусі було повно вільних місць, але він сів поруч зі мною, і я не заперечував.  Через кілька хвилин тиші я вирішив запитати:

 - Чому ти запитав, чи хочу я, щоб ти поїхав зі мною?

 - Я й сам не знаю... - дивлячись у вікно, відповів Мін Дже.

 Ця відповідь, мене точно не влаштувала, але у мене не було сил питати що-небудь ще тому я просто вирішив поспати.  Чому я все ще хочу спати?  Хоч і проспав чимало.  Нехай мені насниться щось надзвичайно прекрасне.

                                ***

- Гей, Джону!  Прокидайся ми приїхали, - почув я голос Мін Дже і розплющив очі.

 - Вже? - вигукнув я.

 - Це не вже, ми проїхали три кола, поки ти спав.

 - В сенсі?  Чому ти мене не розбудив?

 Я остаточно розплющив очі.  Подивившись у вікно, я побачив що вже темно.  Скільки часу я спав?

 Я повернувся до Мін Дже, його обличчя залишалося таким же спокійним, як і вранці, і було складно зрозуміти, що саме це означає.

 - Треба було мене розбудити, - підводячись сказав я.

 - Я намагався.  Але ти не хотів прокидатися, тому я просто вирішив залишити все як є.  Якраз дочитав книгу, яку давно відкладав, - виходячи з автобуса, сказав він

 - Які книги ти читаєш.  Жахи і трилери, щось у цьому дусі? - зацікавлено запитав я.

 - Я не люблю ці жанри до твоєї прикрості.  Я рідко читаю книги, крім шкільної програми.  Але це вирішив прочитати, вона про психологію.

 – Психологія?  Цікаво… Тобі таке подобається?

 - Не надто, але думаю це буде корисно в майбутньому.

 Було незвично слухати як Мін Дже міркує про речі, які можуть бути корисні.  І ще довелося розвіяти картину його кімнати, заповненої дивними плакатами з фільмів жахів.  А я то думав, що це його улюблена тема.

 - До речі, мені цікаво, ким ти хочеш бути в майбутньому?

 Ніколи не цікавився цим, але зараз стало цікаво.

 Мін Дже нічого не відповів, а просто мовчки продовжував іти.  Пані Кім начебто казала, що будинок не далеко від зупинки, але ми вже йдемо пів години і досі не дійшли.  Стає все темнішє, а я не дуже люблю темряву.

 - Гей, почекай навіщо так швидко йти? - я наздогнав Мін Дже який йшов попереду мене, - нам ще довго йти?  А то від темряви стає якось не по собі.