12. Кім Мін Дже

Чому я почуваюся винним?  За все своє життя я ніколи не жалкував за свої вчинки.  Але зараз те, що я зробив не виходить у мене з голови.  Я просто розлютився.  Розлютився, бо не хочу завдавати Джону болю.  Раніше я спокійно міг дивитися на його очі сповнені страху, але не зараз.  Чому не можу дивитися на те, як він страждає?  Чому хочу, щоб його голова залишалася лежати на моєму плечі?

 Потрібно викинути всі ці думки з голови.  Струшую їй і зосереджуюсь на дорозі.  Сонце сідає. Ліс, свіже повітря, сільські будинки, десь вдалині за пагорбом має бути море.  Думаю мені треба оселитися десь у такому місці на самоті.

                               ***

Всю роботу та дорогу назад ми з Джону не розмовляли.  Коли ми прийшли додому бабусі одразу посадили нас вечеряти.  Було дивно на це дивитися, на те, як кожен з нас старанно вдавав що все нормально.  Моя бабуся намагається загладити провину за те, що в минулому не змогла подбати про мене, Джону вдає, що між нами все нормально, а ось що у них з Пані Лі я не знаю.  Вони навіть не розмовляли майже, і просто уникали один одного.

 - Хлопчики ви добре попрацювали, добре поїште, а потім можете піти прогулятися перед сном, - сказала моя бабуся.

 - Джону, хотіла спитати які у тебе плани на майбутнє?

 Пані Лі перестала їсти і уважно подивилася на онука, у її погляді я не зміг розгледіти нічого схожого на доброту.

 - Я ще не вирішив що робитиму далі, - відповів Джону.

 - Такий, як і твоя мати, нічого не знаєш і робити нічого не збираєшся.

 - Навіщо говорити зараз про мою маму? - вигукнув він.

 Його обличчя похмуріло.  Він дивився в тарілку, перестаючи їсти.  Не знаю, що відбувається, але атмосфера стала наколеною.

 – Ти просто її копія.  Не знаю, навіщо ти взагалі сюди приїхав.  Я зовсім не жалкую що мій син зарізав її.  Вона це заслужила, - злісно дивлячись на Джону сказала його бабуся.

 Зарізав його матір?  Ножем?  Ось чому він боїться ножів... Це навіть страшно уявити.  Несподівано я відчув увесь той біль, який відчував Джону.  Наскільки я повинен був бути дурнем щоб намагатися щось з ним зробити.  Намагаючись прийти до тями від почутого я подивився на Джону.  Він затулив вуха руками і почав задихатися.

 - Ні ні ні...

 Він різко підвівся і вибіг з дому.  Я одразу побіг за ним.  Раптом щось станеться.  А в голові тільки стояла картина, я з ножем у руках.

 Я не відразу побачив, куди він втік, так що витратив пару хвилин щоб його знайти.  Джону опинився у саду, що знаходився неподалік будинку.  Я підбіг до нього.  Він сидів на траві і щось постійно бурмотів.

 - Не підходь до мене, - виставляючи перед собою руки задихаючись, прошепотів Джону, - Я в порядку просто йди.

 Раніше я просто пішов би, але зараз я не можу.  Не можу дивитися на те, як він страждає.

 Опускаюсь на коліна поруч із ним і трясу за плечі.

- Джону, просто глянь на мене.  Не закривай очі, дивись на мене.  Гаразд?  Це все в твоїй голові.  Просто погане минуле.

 - Ні, ні... Я не можу дихати... Здається, що я скоро задихнуся... - ледь чутно сказав він.  Джону прошепотів це ледве чутно і я насилу розібрав слова.  Я бачив його зляканим або тоді, коли йому було страшно, але не таким як зараз.  Він виглядав так, ніби зараз помре.  Я читав про панічні атаки, але не міг згадати, що потрібно робити в такому випадку.  Треба згадати, там було сказано, що треба допомогти заспокоїтися та відновити правильне дихання та показати підтримку.

 - Дихай, давай просто зроби вдих, будь ласка просто дихай добре.

 Я правда злякався, ніколи так не боявся наче це я задихаюся.  Джону глянув на мене, але ніби нічого не бачив, а був десь далеко.

 - Ти мене чуєш?  Заспокойся добре?  Все гаразд, все буде добре.

 Джону дивився на мене, а по його щоках текли сльози, здається, що він зараз знепритомніє.  Сам не усвідомлюючи цього, я обійняв його.  Я просто притис його до себе намагаючись заспокоїти.

  Вже потемніло, а ми так і сиділи.  Джону затих і я відсунувся, щоб перевірити його стан.  Він стомлено глянув на мене.

 - Все гаразд? - стурбовано запитав я.

 – Просто хочу спати.  Відчуваю, що засинаю, - тихо відповів він.

 - Ходімо, я допоможу тобі дійти до будинку.

 Джону похитав головою.

 – Ні.  Я не піду туди.

 І що робити?  Я не можу лишити його тут.  Я озирнувся може тут є щось.  У далині саду я помітив альтанку, думаю вона підійде.

 — Ходімо туди, — сказав я, показуючи на неї.

 Я допоміг йому підвестися і дійти до альтанки.

 - Почекай тут я йду за ковдрою, - сказав я розвертаючись щоб піти.

 Але відчув, що Джону схопив мене за рукав толстовки.

 - Не йди, не кидай мене.  Просто залишися тут, - прошепотів він.

 Не знаю, що я відчув у цей момент.  Щось, що раніше ніколи не відчував.  Я сів поруч із ним.

 - Добре, я не піду.  Лягай.

 Джон ліг на лаву і поклав голову мені на коліна.  Як тільки він заплющив очі одразу заснув.  Я торкнувся його м'якого волосся, зараз він виглядає спокійним, ніби ніколи не відчував болю.  Я не знаю що з моїм серцем воно болить, коли я дивлюся на Джону.  Але, це не може бути те, про що я думаю.  Ні, це просто жалість.  Мені стало його шкода.  Ось що це було.