Мені полегшало, коли я прийшов додому. Зі мною давно такого не було і я сам не очікував, що це станеться. Раніше я боявся всіх ножів, і кухонних, і звичайних. Зараз я вже спокійно можу дивитися як хтось нарізає овочі ну чи щось подібне, але інші ножі .... Я просто з ними давно не стикався тому схоже, боязнь ще не пройшла. Або може це було внаслідок людини котрий тримав цей ніж? Не хочу думати про це. Ну мені хоча б пощастило, що мене не побили і завтра я можу спокійно йти до школи. Звичайно що робити з Демоном я не знаю, ну думаю дивитися по ситуації. Зараз ще є дуже важливе питання, куди мені переїхати. Через відсутність достатньої кількості грошей, я думаю залишитися поки що тут, а на літні канікули поїхати до бабусі в деревню, і я сподіваюся вступити до університету, тож якщо все вийде, то можна жити в гуртожитку і не про що не хвилюватися.
Збираюся до школи, після того як я дізнався що Демон живе поруч зі мною, моєю щоденною рутиною перед виходом, стала перевірка чи є хтось у коридорі, і тільки після цього можна вийти і якнайшвидше йти від туди. Насправді після нашої останньої зустрічі з Демоном я не знаю, що відчуваю, я не став боятися його більше, але при цьому не хочу траплятися йому на очі. Так що я завжди на стремі, але виходячи з дому вранці або приходячи ввечері, я ніколи його не бачив, ніби він там і не живе. Може він збрехав? Якщо це так було б непогано, і мені не довелося б переїжджати.
Останнім часом я помітив, що всі мої думки тільки про Демона, цей придурок навіть тут не дає мені спокою. Потрібно перестати думати про нього, і просто сфокусуватися на повторенні матеріалу до сьогоднішнього тесту.
***
Уроки пройшли добре, думаю я непогано впорався із тестом. Демон сьогодні навіть не дивився на мене, що дуже тішить. Перед останнім уроком мене гукнув учитель.
- Лі Джону, ти можеш віднести коробки на склад школи?
– Я? Звичайно можу? - стільки коробок, це займе цілу вічність.
Я підходжу до учительського столу біля якого стоїть ціла купа коробок.
- Бачу по твоєму обличчю, що ти не впораєшся сам, зараз попрошу когось тобі допомогти. Ей Кім Мін Дже допоможи Джону будь ласка з цими коробками, - гукає вчитель Мін Дже який проходив повз.
Спочатку я розгубився, але потім почав відчайдушно протестувати:
- Та ні не треба я сам впораюся.
- Ну я ж не можу не допомогти своєму однокласнику, - посміхаючись каже Мін Дже беручи коробки.
- Я сам впораюсь, - намагаючись вирвати коробки з його рук, кажу я.
- Не рипайся і просто йди за мною, навіщо піднімати зайвий шум я теж сьогодні не в настрої з тобою спілкуватися, - не даючи мені коробки і проходячи повз каже Мін Дже.
Мені нічого не залишається, як піти за ним. Сподіваюся, він нічого не задумав. Я йду позаду нього, намагаючись не видавати ні звуку. Бракувало ще щоб він знову почав на мене нападати. У стилі Мін Дже нічого не змінилося, чорне, чорне та ще раз чорне. Сьогодні він був уже без пальта, просто в толстовці. Темне волосся, яке здається, він ніколи не намагається вкласти стирчить на всі боки. Виглядаючи завжди похмуро і зло, він все одно привертав увагу дівчат, але ніколи не дбав навіть про те, щоб подивитися в їх бік.
Заходимо до складу. Не думаю що тут був колись, надто старе місце. Лампочка ледве світить. Я не знаю куди ставити коробки і просто ставлю туди, куди поставив Мін Дже. За всю дорогу до складу він нічого не сказав. Залишивши коробки, він пройшов повз мене і попрямував до виходу. Це тішить, мені не хочеться з ним контактувати.
Він смикає двері і роздратовано повертається до мене.
- Ти зачинив двері? - запустивши руки у волосся і штовхаючи коробку, що стоїть поруч, говорить Мін Дже.
Я незрозуміло дивлюся на нього, не розуміючи що так вивело його з себе.
- Так, мабуть.
– Вітаю, тепер ми застрягли тут. Ці двері не відчиняються зсередини. І все через тебе.
Мін Дже відійшов від дверей і почав підходити до мене.
- Ік... Що ти збираєшся робити, - йдучи назад, кажу я.
- Боже, я ж сказав, що нічого сьогодні робити не буду. Просто сядь ось там і сиди, - вказуючи на купу старих ковдр у кутку каже Мін Дже, - і вистачить гикати, це дратує. Маєш телефон?
- Ні, я забув його.
Мін Дже дивиться на мене і штовхає ще одну коробку, вона відлітає і падає недалеко від мене. Я точно не везуча людина, як я міг застрягти в цьому місці та ще й з Мін Дже.
-Ік ... Не підходь до мене .... Ік ... Я не знав що двері зламані ...
Мін Дже роздратовано дивиться на мене, я помічаю в його погляді сильну злість, яку він чомусь намагається придушити.
- Добре, просто сядь і не гикай.
Мін Дже, ще раз похмуро глянув на мене і пішов до дверей. Я вирішив, що краще нічого не робити, як він і сказав. Тому забрався і вмостився на купу ковдр. Чому тут так холодно? І скільки нам тут сидіти? Може він зламає двері?
Пройшло досить багато часу, як мені здалося з огляду на те, що у мене не було годинника, коли Мін Дже повернувся і сів поруч зі мною.
- Все марно, - сказав він і глянув на мене.
Мені здалося, що цей погляд не дуже гарний. Він міг означати, що гнів Мін Дже вже нічим не побороти і він все-таки вирішив мене прибити. Я пересів подалі від нього і забився в самий кут.
- Ти обіцяв. Пам'ятаєш?
- Так, пам'ятаю, пам'ятаю. Просто не починай гикати. Це все, що я прошу від тебе.
Мін Дже з ногами заліз на ковдри і сперся на стіну.
-І скільки на доведеться тут сидіти? - відсуваючись ще далі запитав я.
Рухатися виявилося зовсім нікуди з огляду на те, що я вже був у самому кутку.
- Він ще й питає...
Повернувшись і стріляючи в мене очима, сказав Мін Дже.
-Ік ...
- Боже, гаразд гаразд. Я не знаю, на скільки ми тут застрягли. Я спробував відчинити двері, але не вийшло. Сюди рідко хтось ходить. І не в тебе, не в мене телефону немає. Залишається лише сподіватися.
#7804 в Любовні романи
#3067 в Сучасний любовний роман
#1837 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 29.01.2023