8.Лі Джону

Мені полегшало, коли я прийшов додому.  Зі мною давно такого не було і я сам не очікував, що це станеться.  Раніше я боявся всіх ножів, і кухонних, і звичайних.  Зараз я вже спокійно можу дивитися як хтось нарізає овочі ну чи щось подібне, але інші ножі .... Я просто з ними давно не стикався тому схоже, боязнь ще не пройшла.  Або може це було внаслідок людини котрий тримав цей ніж?  Не хочу думати про це.  Ну мені хоча б пощастило, що мене не побили і завтра я можу спокійно йти до школи.  Звичайно що робити з Демоном я не знаю, ну думаю дивитися по ситуації.  Зараз ще є дуже важливе питання, куди мені переїхати.  Через відсутність достатньої кількості грошей, я думаю залишитися поки що тут, а на літні канікули поїхати до бабусі в деревню, і я сподіваюся вступити до університету, тож якщо все вийде, то можна жити в гуртожитку і не про що не хвилюватися.

 Збираюся до школи, після того як я дізнався що Демон живе поруч зі мною, моєю щоденною рутиною перед виходом, стала перевірка чи є хтось у коридорі, і тільки після цього можна вийти і якнайшвидше йти від туди.  Насправді після нашої останньої зустрічі з Демоном я не знаю, що відчуваю, я не став боятися його більше, але при цьому не хочу траплятися йому на очі.  Так що я завжди на стремі, але виходячи з дому вранці або приходячи ввечері, я ніколи його не бачив, ніби він там і не живе.  Може він збрехав?  Якщо це так було б непогано, і мені не довелося б переїжджати.

Останнім часом я помітив, що всі мої думки тільки про Демона, цей придурок навіть тут не дає мені спокою.  Потрібно перестати думати про нього, і просто сфокусуватися на повторенні матеріалу до сьогоднішнього тесту.

                               ***

 Уроки пройшли добре, думаю я непогано впорався із тестом.  Демон сьогодні навіть не дивився на мене, що дуже тішить.  Перед останнім уроком мене гукнув учитель.

 - Лі Джону, ти можеш віднести коробки на склад школи?

 – Я?  Звичайно можу? - стільки коробок, це займе цілу вічність.

 Я підходжу до учительського столу біля якого стоїть ціла купа коробок.

 - Бачу по твоєму обличчю, що ти не впораєшся сам, зараз попрошу когось тобі допомогти.  Ей Кім Мін Дже допоможи Джону будь ласка з цими коробками, - гукає вчитель Мін Дже який проходив повз.

 Спочатку я розгубився, але потім почав відчайдушно протестувати:

 - Та ні не треба я сам впораюся.

 - Ну я ж не можу не допомогти своєму однокласнику, - посміхаючись каже  Мін Дже беручи коробки.

 - Я сам впораюсь, - намагаючись вирвати коробки з його рук, кажу я.

 - Не рипайся і просто йди за мною, навіщо піднімати зайвий шум я теж сьогодні не в настрої з тобою спілкуватися, - не даючи мені коробки і проходячи повз каже Мін Дже.

 Мені нічого не залишається, як піти за ним.  Сподіваюся, він нічого не задумав.  Я йду позаду нього, намагаючись не видавати ні звуку.  Бракувало ще щоб він знову почав на мене нападати.  У стилі Мін Дже нічого не змінилося, чорне, чорне та ще раз чорне.  Сьогодні він був уже без пальта, просто в толстовці.  Темне волосся, яке здається, він ніколи не намагається вкласти стирчить на всі боки.  Виглядаючи завжди похмуро і зло, він все одно привертав увагу дівчат, але ніколи не дбав навіть про те, щоб подивитися в їх бік.

Заходимо до складу.  Не думаю що тут був колись, надто старе місце.  Лампочка ледве світить.  Я не знаю куди ставити коробки і просто ставлю туди, куди поставив  Мін Дже.  За всю дорогу до складу він нічого не сказав.  Залишивши коробки, він пройшов повз мене і попрямував до виходу.  Це тішить, мені не хочеться з ним контактувати.

 Він смикає двері і роздратовано повертається до мене.

 - Ти зачинив двері? - запустивши руки у волосся і штовхаючи коробку, що стоїть поруч, говорить Мін Дже.

 Я незрозуміло дивлюся на нього, не розуміючи що так вивело його з себе.

 - Так, мабуть.

 – Вітаю, тепер ми застрягли тут.  Ці двері не відчиняються зсередини.  І все через тебе.

  Мін Дже відійшов від дверей і почав підходити до мене.

 - Ік... Що ти збираєшся робити, - йдучи назад, кажу я.

 - Боже, я ж сказав, що нічого сьогодні робити не буду.  Просто сядь ось там і сиди, - вказуючи на купу старих ковдр у кутку каже Мін Дже, - і вистачить гикати, це дратує.  Маєш телефон?

 - Ні, я забув його.

 Мін Дже дивиться на мене і штовхає ще одну коробку, вона відлітає і падає недалеко від мене.  Я точно не везуча людина, як я міг застрягти в цьому місці та ще й з Мін Дже.

 -Ік ... Не підходь до мене .... Ік ... Я не знав що двері зламані ...

 Мін Дже роздратовано дивиться на мене, я помічаю в його погляді сильну злість, яку він чомусь намагається придушити.

 - Добре, просто сядь і не гикай.

  Мін Дже, ще раз похмуро глянув на мене і пішов до дверей.  Я вирішив, що краще нічого не робити, як він і сказав.  Тому забрався і вмостився на купу ковдр.  Чому тут так холодно?  І скільки нам тут сидіти?  Може він зламає двері?

Пройшло досить багато часу, як мені здалося з огляду на те, що у мене не було годинника, коли Мін Дже повернувся і сів поруч зі мною.

 - Все марно, - сказав він і глянув на мене.

 Мені здалося, що цей погляд не дуже гарний.  Він міг означати, що гнів Мін Дже вже нічим не побороти і він все-таки вирішив мене прибити.  Я пересів подалі від нього і забився в самий кут.

 - Ти обіцяв.  Пам'ятаєш?

 - Так, пам'ятаю, пам'ятаю.  Просто не починай гикати.  Це все, що я прошу від тебе.

  Мін Дже з ногами заліз на ковдри і сперся на стіну.

 -І скільки на доведеться тут сидіти? - відсуваючись ще далі запитав я.

 Рухатися виявилося зовсім нікуди з огляду на те, що я вже був у самому кутку.

 - Він ще й питає...

 Повернувшись і стріляючи в мене очима, сказав Мін Дже.

 -Ік ...

 - Боже, гаразд гаразд.  Я не знаю, на скільки ми тут застрягли.  Я спробував відчинити двері, але не вийшло.  Сюди рідко хтось ходить.  І не в тебе, не в мене телефону немає.  Залишається лише сподіватися.