6.Кім Мін Дже

Де я?  Не пам'ятаю, як сюди потрапив.  Озираюся на всі боки, лікарня?  Точно, я згадав, цей Лі Джону штовхнув мене і я вдарився головою.

 Джону, ось придурок, найдивніший із людей, з якими я спілкувався.  Він навіть не знає що ми живемо в одному будинку та після нашої попередньої зустрічі, ходив та оглядався на всі боки навіть не знаючи що я за ним спостерігаю.  Думаю треба дати йому урок, як він посмів чинити опір мені?  Чому він не може просто давати себе бити як усі інші?  Я ніколи не поводився з іншими так як з ним, були певні правила, які не можна порушувати, але з Джону все виходить з голови і залишається лише бажання його прикінчити.  Може відвідати його сьогодні, а то напевно радий, що я мало не помер.  Я встаю, але тут же хапаюся за голову, як боляче.  У голові виринає обличчя Джону.  Очі сповнені страху, він задихається, дивлячись на руки всі в крові.  Я струшую головою.  Мені все одно, що він відчував, він посмів на мене напасти і повинен відповісти за це.  Я встаю, збираючись піти, але до мене підбігла медсестра.

 - Ви не можете піти нам ще треба спостерігати за вашим станом.

 Та кого це хвилює.

-Хто мене привіз сюди?  І рахунок сплачували чи ні?

 - Якийсь хлопець, був дуже схвильований, що з вами щось трапиться.  Я попросила його заповнити дані, але він нічого про вас не знав, тому знайшла ваші дані в базі.  Рахунок він не оплачував.

 - Гаразд, давайте я оплачу і піду звідси нарешті.

 Значить Лі Джону викликав швидку, я думав що він відразу ж втік, він ще більш невинний ніж я думав.  Але рахунок міг і сплатити звісно.  Так тепер Джону знає де я живу?  Чи не знає?  Цікаво, що він робитиме, бігтиме?  Думаю, треба відвідати його сьогодні.

 Не думаю, що зможу дійти до будинку пішки, тому вирішую взяти таксі.  Але з Джону я впораюсь нехай і не сподівається.                                 

                              ***

Підходжу до дверей  Джону і стукаю, буде не весело, якщо він відкриє і відразу побачить мене, він спробує втекти.  Навіть смішно від того, що ми живемо в одному будинку, так ще й на одному поверсі.  А ще смішніше стає від того, що цей недалекий хлопець про це не знав, я помітив його ще тоді, коли він переїжджав, тоді я ще не знав, що ми зустрінемося в школі.  Ще раз стукаю і відходу так щоб коли двері відчинилися Джону мене не бачив.  Двері відчиняються.

 - Хто тут? - нікого не побачивши він вже збирається зачинити двері, але в останній момент я просовую руку щоб його зупинити.

 - Боже, Джону, хотів мене вбити?  Напевно сидів зараз і радів що не побачиш мене кілька тижнів, - кажучи це я відчиняю двері.  Переді мною відразу виникає його злякане обличчя, великі очі, розширені від жаху, відливають зеленим.  Він що думає я його пошкодую якщо в нього буде зляканий вигляд?

 -Ік.. Кім Мін Дже?  Що ти тут робиш? - відступаючи назад каже Джону.

 - Я згадав що не встиг закінчити допомагати тобі позбудеться гикавки.

Розтягуючи рот у знущальній усмішці, спостерігаю за його реакцією.  Проводжу руками по своєму волосі намацуючи рану, він повинен пошкодувати про те, що зробив.

 - Ік ... Їй ...

 Джону знову гикає, як мене це дратує, так і хочеться розбити йому голову.

 - Я ж можу увійти? - запитую я і відразу заходжу зачиняючи за собою двері.

 Озираюся, така ж кімната як і в мене, тільки вся заставлена ​​речами в стилі Джону, гарні й невинні, так і хочеться розбити, все до біса.  Як він зміг помістити в таку маленьку кімнату стільки речей?  Стіл завалений книгами з навчання та різноманітними коміксами, на полицях біля дверей стоїть така кількість, різних дрібничок, починаючи від фігурок закінчуючи ароматичними свічками, аж нудно стає.

 - Що ти збираєшся робити? - все далі йдучи від мене, наскільки це дозволяла маленька кімната, каже Джону.

 На нього страшно дивитися весь зблід і оглядався на всі боки.  Напевно, шукав шляхи відходу, але їх тут немає, схоже він теж це зрозумів і просто зупинився, спрямувавши свої очі прямо на мене.  Здається, що коли він боїться вони стають вдвічі більше.

 - Ти напевно вже в курсі що ми з тобою сусіди, ось зайшов відвідати, - посміхаючись і підходячи ближче кажу я, - Було так смішно стежити за тобою весь цей час, ти ходив такий весь зляканий, оглядався на всі боки і навіть не знав що я  завжди був за спиною.

Обличчя Джону в цей момент, неможливо описати, думаю він відчув себе справжньою нікчемністю.  Він відійшов від шафи в яку втиснувся і підійшов до мене.

 - Давай бий, треба якнайшвидше це закінчити.

 Він спробував додати своєму голосу сміливості, але це йому погано вдалося.

 Схоже хлопчик наважився, в іншій ситуації я не став би нічого робити, але не з ним.  Я замахуюсь і б'ю його.  Він падає, але одразу ж встає і підходить до мене.  Це щось новеньке ... Я б'ю ще і поки він не може встати.  Поки Джону лежить на підлозі, намагаючись підвестися, я підходжу до столу і скидаю всі речі на підлогу.  Потім до полиць кидаю все на підлогу і чую, як розбиваються фоторамки.  Далі шафа просто вивалюю всі речі.  Нахиляюся до Джону, щоб подивитися на нього перед відходом.  Добре я, звичайно, приклав його сьогодні, навряд чи він швидко одужає.  Збираюся йти, але чую шепіт.

 - Ти просто Демон…

 Повертаюся до нього.

 - Я ж попереджав, щоб ти мене так не називав?  Сьогодні я вже не робитиму нічого.  Але наступного разу я згадаю це.