4.Лі Джону

Заходжу до класу і одразу бачу цей чортів оскал.  Поки я йшов на своє місце, Демон не зводив з мене очей.  Я хотів відповісти йому поглядом, але страх огортав мене, не давши навіть підвести голови.  Демон знову був одягнений у все чорне, тільки тепер це були чорна сорочка та піджак, що ще більше показували його накачане тіло.  Здається, що тонка тканина сорочки просвічує його прес.  Напевно всі дівчата божеволіють, але я ще не бачив щоб він з кимось розмовляв крім вчителів.  Сівши за стіл я обернувся, подивитись на нього.  Демон все також стежив за мною, здається, він навіть не моргає.  Він так і  буде дивитися на мене всі уроки?

Всі заняття пройшли успішно, якщо не вважати того, що зараз тільки перший тиждень навчання,а я вже порядком відстаю. На перервах я не бачив Демона,  хоча  мене це не особливо хвилювало, я зосередився на спілкуванні з новими однокласниками, дівчатка зібралися зграйкою біля мого столу і запитували чим я захоплююсь.  Вони сміялися та перешіптувалися коли я давав не однозначні відповіді.  Рубі теж спілкувалася з усіма дівчатами, але зі мною не розмовляла старанно прикидаючись, що мене не існує.  Хлопці були не так зацікавлені у спілкуванні, вони просто розпитали мене про види спорту якими я захоплююся, і були задоволені до того моменту, поки я не сказав що не збираюся вступати в жодну з команд.

  Після уроку я швидко зібрав речі та вийшов зі школи.  Дуже погано, що йти додому мені треба саме біля того провулка.  Проходячи повз я зазирнув у нього, а Демон вибрав гарне місце, тут ніхто не ходить і немає жодної камери.  Я постояв там трохи, згадуючи що відбувалося тут лише два дні тому.  Згадавши я пожалкував, що взагалі сюди прийшов.  Потрібно швидше йти звідси.  Я розвернувся і почав йти.  Раптом зупинився.  Чому я не можу йти далі? Приємний запах оточив мене.  Пахне лаймом.  Чому це так знайомо? Обертаюся і бачу руку Демона в мене на плечі.  Ні...

 - Ти мене чекав?  Я думав сьогодні з тобою не бачитися, а ти сам прийшов.  Не можу не приділити тобі хвилину свого часу, - дивлячись на мене своїми демонічними очима сказав Кім Мін Дже.

 Чому в нього такі чорні очі?  Наче все зло пекла там зібралося.

 - Ні, ні я просто йшов додому.  Мені пора.

 Вирвавшись із його хватки я намагаюся якнайшвидше відійти від нього.  Які чорти загалом понесли мене сюди?  Мені що не хочеться жити?

 - Ну ні, раз ти вже тут, ти не можеш ось так просто піти, - Мін Дже швидким кроком наздогнав мене і схопивши за горло, штовхнув у бік провулка.  Я відсахнувся виявившись притиснутим до стіни, але Демон руку не прибрав здавлюючи моє горло все сильніше.  Секунду він просто стояв вивчаючи моє обличчя, напевно йому подобається дивитися на те, як мені страшно.  Секунда пройшла, і він вийшов із заціпеніння і заніс руку для удару.

 - Стій, стій почекай, давай спочатку поговоримо, - заплющивши очі і витягнувши руки щоб зупинити його сказав я.

 - Давай валяй, про що ти хочеш поговорити зі мною, - сердито посміхаючись сказав Мін Дже.  Він послабив хватку на моїй шиї, але руку не прибрав.  Його явно тішило все, що відбувалося.

 Я постарався розслабитися щоб сказати хоч слово.  Коли дихання прийшло трохи в норму я розплющив очі і дивлячись прямо на Демона сказав:

- Чому я?  Чому ти вибрав мене?  Ти можеш сказати?

 - Ти просто мені не подобаєшся, а не терплю тих, хто мені не подобається, як інші люди. Лі Джону, ти надто невинний і дуже багато посміхаєшся, ніби ніхто не помічає що це вдавання.  А ще це світле, кучеряве волосся, мене від такого вивертає.

 Мін Дже підійшов до мене, так що я остаточно виявився притиснутим до стіни і схопив мене за волосся.  З чого він вирішив що я вдаю?  Я ніколи не показував своє справжнє нутро ні кому.  Усі завжди вважали мене дуже життєрадісним та задоволеним своїм життям, навіть мої родичі в це вірили.  А тут два дні спілкування з Демоном і маска почала сповзати…

- Що мені зробити, що б ти залишив мене в спокої?, - вирішив я все-таки запитати його, хоча перебував зараз у зовсім невигідному становищі і навіщо він так причепився до мого волосся? Це досить боляче.

- Не думаю, що є якийсь спосіб. Може менше посміхатися? - оскалившись сказав Демон, відпускаючи моє волосся.

І чому в ці моменти він такий схожий на звіра? Я відчуваю себе здобиччю, яка сьогодні буде розірвана на шматки.

- Ти думаєш я справді щасливий. Думаєш я тішуся кожному наступному дню коли прокидаюся. Це не так, - я почав кричати на нього.

Я знав, що це було помилкою з огляду на моє становище, але не зміг стримати емоції. Як він може щось пред'являти не знаючи про мене нічого.

- Мене це й дратує найбільше. Навіщо вдавати? Такі люди, як ти не можуть просто жити і ділитися своїми проблемами?

Схоже Демон вийшов із себе, він завжди спокійний незважаючи на те, що йому кажуть. Нині він не схожий на себе. Його обличчя спотворила злобна усмішка. Демон заносить руку і я ухиляюся від удару.

- Ти вирішив чинити опір. Гаразд, подивимося наскільки тебе вистачить, - розлючено шипить він.

Він знову заносить руку і цього разу попадає мені прямо в ніс. І хто сказав, що він не б'є по обличчю? Я відчув струмок крові, що стікає по підборіддю, сподіваюся, що він його не зламав. Я намагаюся вдарити його у відповідь але Демон перехоплює мою руку та відкидає мені до стіни. Біль пронизує кожну клітинку мого тіла.

– Давай! Піднімайся! Ти ж не хочеш, щоб я просто тебе побив, - кричить Мін Дже стоячи наді мною.

Удар об стіну був настільки сильний, почуття начебто всі кістки зламалися. Я збираю з силами та встаю. Кружиться голова і в очах потемніло. Я накидаюся на нього  не бачачи куди б'ю, відчуваю зіткнення зі шкірою, отже, потрапив.Намагаюся проморгатися щоб не знепритомніти, дивлюся на Демона і бачу що розбив йому брову. Це маленька перемога!

Тільки ось Демону це не дуже сподобалося. Він накинувся на мене з кулаками та повалив на землю. У мене не було сил чинити опір і я просто лежав, даючи себе бити. Але в якийсь момент я зрозумів, що більше не можу терпіти, біль став настільки сильним, що здавалося, що я скоро помру. Я навіть не можу щось сказати, схоже у легенях  не залишилося повітря. Демон уже підвівся з мене і бив ногою по ребрах.