2.Лі Джону

Ранок понеділка. Я перевівся до нової школи. Можливо безглуздо було кидати своїх друзів і життя, яке я так намагався побудувати з нуля, і повертатися в минуле.

 У твоєму житті більше немає місця жалю, навіть якщо ти захочеш пошкодувати про свій вибір, це не матиме значення.

 Для мене це було найкращим рішенням, принаймні я так думав, поки не зустрів одного хлопця. Заходячи до шкільного двору, я одразу поринув у спогади, саме в цій школі пройшло моє дитинство.

Поки  все не зламалося і твоє життя не розлетілась на шматки.

Мене перекручує від спогадів, але я рад що знову можу сюди повернуться. У школі нічого не змінилося, я не міг стримати посмішку, коли проходив по знайомих коридорах. Останній раз я був тут десять років тому, стільки часу пройшло, а я все ще пам'ятаю як виглядає кожен кабінет. Ось він, мій улюблений, де я проводив весь свій час, кабінет музики. Жалко що зараз у нас математика, проходжу повз і заглядаю всередину, сонячне світло осяює кімнату роблячи її ще красивіше, здається що всі інструменти так і стояли на своїх місцях усі ці десять років. Зупиняюся щоб розглянути все трохи краще і не можу утриматися щоб не зайти всередину. Піаніно стоїть на тому самому місці біля вікна, підходжу до нього і опускаю руку на клавіші, очі самі закриваються і здається що я чую музику яку  колись мені тут грали. Я так і не навчився грати хоч і старанно намагався, а так хочеться відтворити цю музику не лише у моїй голові. Забираю руку і вже збираюся вийти з класу, як помічаю своє відображення в дзеркалі в дальньому кутку. Іноді здається, що я так і не виріс за ці роки. Все те ж розпатлане кучеряве волосся, яке я безуспішно намагався вкласти сьогодні вранці, очі з трохи зеленуватим відтінком, що досить рідко для корейців. Високий зріст, такий, що подобається всім дівчатам. Не хлопець, а мрія. І всім не обов'язково знати, що діється у мене на душі, думаю я намагаючись натягнути найщирішу усмішку на яку здатний.

                                             ***

Коли я зайшов у клас мене представив вчитель, я нервував, але продовжував посміхатися, щоб справити гарне враження на нових однокласників. Не знаю чому мене досі хвилює те, що про мене подумають, але все-таки досить приємно зустрічати на собі милі погляди дівчат, які вже явно зацікавилися мною.Не хочеться їх розчаровувати, але я точно не готовий до якихось відносин прямо зараз. Збираюся залишатися самотнім до того моменту, поки не зможу взяти своє життя під контроль і не почну насолоджуватися їм. Ідучи до столу на котрий вказав мені вчитель, я побачив хлопця який зовсім не підходить цьому місцю.Він сидів і пильно дивився на мене. Чорне скуйовджене волосся стирчало на всі боки, він не зводив з мене погляду і оскалившись посміхався, ніби Демон. Посмішка на мить спала з мого обличчя і швидко відвернувшись я сів за свій стіл. Щось із цим хлопцем явно не так, не хотілося б заводити ворогів у перший же день.

На уроці я не обертався, але відчував, що Демон спостерігав за мною (я не знав як його звуть, тому вирішив називати його так).

                                               ***

Після уроків я розмовляв, з милою Рубі яка сидить переді мною, вона точно була зацікавлена ​​в мені, строя очі і всіляко намагаючись дізнатися про моє особисте життя. Спочатку я намагався підтримувати розмову, але коли завуальовані питання, чи є в мене дівчина чи ні почали діставати, я чесно відповів, що не зацікавлений ні в самій Рубі ні в комусь ще. Дівчина нічого не відповіла, продовжуючи посміхатися, але коли вона відверталась я помітив її ображено підібгані губи.  Несподівано хтось поклав руку мені на плече, я обернувся і побачив Демона, він так само посміхаючись дивився мені прямо в очі.  Весь у чорному і з дивним виразом обличчя яке нагадувало щось дике, він і справді був схожий на демона.  Схоже, його зовсім не хвилюють правила школи про обов'язкову шкільну форму.

-Ей новенький підемо вийдемо, треба поговорити, - сказав він.

 - Я не думаю, що нам є про що говорити.

 Я не хотів з ним нікуди йти і спробував звільнитися з його хватки, але Демон ще сильніше стиснув моє плече.

 -А я наполягаю, - двома руками піднімаючи мене зі стільця сказав він.

 У мене не було вибору, як піти з ним. Не хотілося встрявати в конфлікт прямо в класі, хоча я і хотів вірити в те, що його обличчя насправді не висловлювало нічого поганого переконати себе в цьому було досить важко.  Коли ми вийшли з класу, він більше не тримав мене, я міг втекти.  Але не став цього робити, може тому, що не хотів здатися боягузом.  Ну що він мені зробить, мабуть, він милий хлопець, не треба судити людей за зовнішністю.  Хоча можливо, все-таки варто було втекти тому що бійки входять до списку тих речей, у яких я не сильний.

Ми вийшли зі школи Кім Мін Дже (від Рубі я дізнався, як його звуть) йшов попереду, а я за ним.  Я помітив що він на сантиметрів десять вище ніж я.  Значить він десь сто вісімдесят п'ять сантиметрів.  І що він кожен день ходить у спортзал?  Хоч під чорною толстовкою було складно побачити його фігуру, але не помітити накачані руки просто неможливо.  Мені б теж варто почати займатися спортом, але все якось не доходило діло.

  Зайшовши в провулок Мін Дже зупинився.

 -Як ти казав тебе звати?,-запитав він.

 -Лі Джону, - мені стало якось не по собі.

Я озирнувся навколо, це місце було зовсім недалеко від школи, але здається, що тут ніколи ніхто не ходить.  Цегляні стіни, огороджували вид на вулицю, тож навіть допомоги від випадкових перехожих чекати не варто.  Все ж таки треба було покластися на своє чуття, яке рідко мене підводить і бігти відразу як видалася можливість.

 Мін Дже різко підійшов до мене і я виявився притиснутим до стіни.

 - Так слухай Джону, мені такі невинні янголята, як ти дуже не подобається.

 Не встиг я зрозуміти що сказав Мін Дже, як мене наздогнав несподіваний удар у живіт.  Удар був настільки сильним, що я впав на землю.  Все довкола потемніло і здається що в легенях більше не залишилося повітря.  Думаю було десь п'ять ударів.  Тільки я міг у той момент коли мені б'ють рахувати удари.  Не те щоб я не намагався відбити удар чи напасти у відповідь на Мін Дже.  Я намагався, але несподіванка того, що відбувається, зовсім вибила мене з колії, я уявляв багато сценаріїв як може пройти мій перший день, у школі, але точно не такий.  А коли я схаменувся і все ж таки вирішив прийняти реальність було занадто пізно, щоб що зробити.  Я моргнув, а коли розплющив очі, то лежав на землі.  Перед тим як знепритомніти, я побачив Демона ( думаю це ім'я йому ідеально підходить), він посміхався так що було видно його ікла.