Глава 3 Перший урок

Кіра прокинулася не одразу.

Спочатку почула тихий стукіт дощу по підвіконню, потім відчула запах чистої постелі й лише тоді розплющила очі. Кілька секунд вона не могла зрозуміти, де перебуває. Світлі стіни, незнайома шафа, складений на стільці одяг…

А потім згадала все.

Холодний дощ. Валізу біля ніг. Останній квиток. Обличчя Рії, перекошене страхом, і слова Тимура, який навіть не глянув їй у вічі, коли наказав забиратися.

Кіра різко сіла на ліжку й подивилася на свої руки. Звичайні долоні. Ні темного сяйва, ні крижаного туману, який учора вирвався з пальців. Можна було б переконати себе, що їй усе наснилося, якби вона не прокинулася в домі Ярових.

На стільці лежали її висушені штани й светр. Поряд Віталіна залишила чистий рушник і домашню кофту. Кіра провела долонею по м’якій тканині й відчула, як защипало в очах.

Вона не звикла, що про неї турбуються без умов.

Кіра швидко вдягнулася, зачесала довге чорне волосся й вийшла з кімнати. Знизу долинали голоси та дзенькіт посуду. Вона зупинилася на сходах, не наважуючись спуститися. Учора Ярові дозволили їй залишитися, але ранок міг усе змінити. Можливо, Артур і Софія вже пошкодували про своє рішення.

— Кіро, ти прокинулася? — гукнула Віталіна. — Іди снідати!

У її голосі не було ані напруження, ані сумніву. Наче поява вигнаної з дому некромантки була цілком звичайною справою.

На кухні Софія саме розкладала по тарілках гарячу кашу. Артур сидів біля вікна з чашкою чаю, а Віталіна тримала в руках телефон.

— Доброго ранку, — несміливо сказала Кіра.

— Доброго, — усміхнулася Софія. — Сідай. Тобі треба добре поїсти після вчорашнього.

— Дякую.

Кіра сіла поруч із Віталіною. Перед нею відразу поставили тарілку, чашку чаю та кошик із хлібом. Ніхто не запитав, коли вона збирається йти. Ніхто не дивився на неї з острахом.

— Кароліна ще не відповіла, — сказала Віталіна, поклавши телефон біля тарілки. — Мабуть, спить. Учора вона працювала допізна.

— Нічого страшного. Я можу почекати.

— Звісно, можеш, — озвалася Софія. — Тебе ніхто не квапить.

Артур поставив чашку на стіл і уважно подивився на Кіру.

— А навіщо нам узагалі чекати на Кароліну, щоб почати?

Віталіна кліпнула.

— Тату?

— Я теж некромант, якщо ви раптом забули.

— Я не забула, — заперечила вона. — Просто подумала, що Кірі буде зручніше з Кароліною. Вона молодша, живе сама й зможе приділити їй більше часу.

— Це слушно, — погодився Артур. — Але поки Кароліна вирішує, чи готова прийняти гостю, я можу пояснити Кірі хоча б основи. Її дар уже проявився. Залишати його без контролю небезпечно.

Кіра завмерла з ложкою в руці.

— Ви справді погодитеся мене вчити?

— Чому ні?

— Бо я… — Вона затнулася. — Бо я цілителька.

Артур трохи нахилив голову.

— Учора це не завадило твоєму другому дару проявитися. Отже, нам доведеться працювати з тим, що є, а не з тим, що, на думку підручників, має бути.

— Але ти казав, що такого не буває, — нагадала Софія.

— Не буває, — спокійно відповів він. — Та Кіра сидить перед нами. Значить, або ми помилялися, або не знали всіх правил.

Від цих слів Кірі стало трохи легше. Артур не назвав її помилкою чи чудовиськом. Він засумнівався не в ній, а в правилах.

Після сніданку вони перейшли до невеликої кімнати в кінці коридору. Уздовж однієї стіни стояли книжкові шафи, уздовж іншої — вузький стіл. На полицях лежали коробки з підписами, зв’язки висушених трав і кілька темних каменів.

— Це татова робоча кімната, — пояснила Віталіна. — Нам із мамою без дозволу сюди заходити не можна.

— Бо ви обидві обов’язково щось переставите, а потім запевнятимете, що воно так і лежало, — відповів Артур.

— Один раз було.

— П’ять.

Софія засміялася, але до кімнати не зайшла.

— Не заважатиму першому уроку. Покличте, якщо щось знадобиться.

Кіра зупинилася біля дверей.

— Пані Софіє… Дякую вам.

— Просто Софія, — м’яко виправила жінка. — І не бійся. Артур знає, що робить.

Коли двері зачинилися, Артур дістав із верхньої шухляди невелику дерев’яну скриньку.

— Спершу домовимося про правила. Ніяких спроб викликати духів, підіймати мертвих чи торкатися чужої життєвої сили. Навіть якщо відчуєш, що можеш.

Кіра зблідла.

— Я можу випадково когось убити?

— Будь-яким даром можна завдати шкоди, якщо ним не керувати. Цілитель теж здатен втрутитися в організм неправильно. Саме тому вас навчають в академії.

— Але цілительство не діє саме по собі.

— Некромантія також. Учора ти була налякана, виснажена й не контролювала силу. Сьогодні ми перевіримо, чи здатна ти почути її свідомо.

Віталіна влаштувалася в кріслі біля стіни. Кіра була рада, що подруга залишилася. Вона сіла за стіл навпроти Артура.

Він відкрив скриньку. Усередині на чорній тканині лежала невелика пташина кістка.

Кіра відсахнулася.

— Де ви її взяли?

— Знайшов у лісі багато років тому. Жодну тварину заради навчання не вбивали. Торкатися не обов’язково.

Артур поставив скриньку між ними.

— Заплющ очі. Дихай рівно й не тягнися до кістки силою. Просто спробуй відчути, чим вона відрізняється від столу, тканини та всього іншого в кімнаті.

Кіра слухняно заплющила очі.

Спочатку не відбувалося нічого. Вона чула власне дихання, цокання годинника й те, як Віталіна нетерпляче постукує пальцем по підлокітнику.

Потім кімната наче стала холоднішою.

Кіра відчула тонку темну нитку. Вона тягнулася звідкись зі столу й торкалася її свідомості. У ній не було болю чи страху — лише тиша. Глибока, нерухома й чужа.

— Я щось відчуваю, — прошепотіла вона.

— Не хапайся за це, — застеріг Артур. — Лише спостерігай.

Темна нитка здригнулася. Разом із нею в долонях Кіри прокинулося знайоме тепло — її цілительський дар. Він завжди відгукувався на біль, хворобу або пошкодження. Тепер же рвонувся назустріч тому, що вже неможливо було вилікувати.