Глава 2 Дім Ярових

— Як це може бути?

— Віто, нехай гостя спочатку зайде, — сказала мама Віталіни.

Подруга нарешті отямилася й відступила від дверей.

— Заходь, Кіро. Чого ти стоїш?

Кіра переступила поріг, залишаючи на підлозі мокрі сліди. У теплому передпокої її почало трусити ще сильніше. Мабуть, поки вона йшла під дощем, тіло просто не мало часу відчути, наскільки змерзло.

— Бідна дівчинка, ти ж уся мокра, — Софія Ярова швидко зачинила двері. — Віто, принеси рушник і щось сухе зі своїх речей.

— Зараз.

Віталіна побігла нагору, а Софія допомогла Кірі зняти куртку.

— Артуре! — покликала вона. — Іди сюди, у нас гостя.

Із сусідньої кімнати вийшов батько Віталіни. Його погляд спершу зупинився на валізі, потім — на мокрій Кірі.

— Це Кіра, моя сусідка з академії, — пояснила Віталіна, повертаючись із великим рушником і складеним одягом. — Її вигнали з дому.

— Через некромантію, — тихо додала Кіра.

Вона чекала, що Артур відсахнеться або хоча б насторожиться. Проте чоловік лише взяв її валізу.

— Спочатку зігрійся. Поговоримо, коли переодягнешся.

Кіра розгублено подивилася на нього. Вона щойно зізналася, що в неї проявився дар некромантії, а він поводився так, ніби почув щось цілком звичайне.

— Тато сам некромант, — пояснила Віталіна. — Тож цим його точно не налякаєш.

Кіра перевела погляд на Артура. Віталіна розповідала про дари своїх рідних, але зараз ця інформація набула зовсім іншого значення.

— Ходімо, — подруга торкнулася її руки. — Переодягнешся в моїй кімнаті.

За кілька хвилин Кіра спустилася в сухому светрі й теплих штанах Віталіни. Одяг був трохи завеликий, але після мокрої куртки здавався найзручнішим у світі. Софія вже поставила на стіл чайник, чашки й тарілку з бутербродами.

— Сідай і їж, — сказала вона. — Розповідати будеш потім.

— Дякую.

Кіра обхопила долонями гарячу чашку. Від тепла пальці неприємно закололо, але тремтіння поступово минало.

Ярові не квапили її. Віталіна сиділа поруч, Софія навпроти, а Артур сперся спиною на стілець і мовчки чекав. Ніхто не дивився на Кіру так, наче вона перетворилася на чудовисько.

— Ти сказала, що стала некроманткою, — обережно почала Віталіна. — Але ж у тебе вже є дар цілительства.

— Я знаю.

— Другого дару не може бути.

— Це я теж знаю.

— Віто, — м’яко зупинила її Софія. — Дай Кірі розповісти.

Кіра зробила ковток чаю й поставила чашку на стіл.

— Сьогодні я використовувала цілительство. Усе було як завжди: тепло, золотаве світло. А потім поряд із ним з’явився темний серпанок. Від нього стало холодно. Він рухався так, ніби був живий.

Артур нахилився вперед.

— Ти чула голоси? Бачила когось із померлих?

— Ні. Лише той серпанок.

— Що ти відчувала?

Кіра замислилася.

— Спочатку холод. А потім… ніби поруч хтось був. Я не бачила його, але відчувала присутність.

Артур і Софія перезирнулися.

— Схоже на перший прояв некромантії, — сказав він.

У Кіри похололо всередині, хоча вона вже й сама це розуміла.

— Але мені двадцять.

— Саме тому це дивно, — відповіла Софія. — Новий дар не повинен проявлятися після шістнадцяти років.

— І цілительство не може поєднуватися з некромантією, — додала Віталіна.

— Ми цього ще не знаємо, — заперечив Артур. — Ми знаємо лише, що раніше таких підтверджених випадків не було. Але Кіра сидить перед нами, і обидва дари в неї є.

Кіра опустила очі.

— Рія й Тимур вирішили інакше. Вони сказали зібрати речі й піти.

— Під таку зливу? — обурилася Софія.

— Я нагадала їм про дощ.

— І що вони відповіли?

— Що це більше не їхня проблема.

Софія стиснула губи. Артур похмуро подивився у вікно.

— Ти правильно зробила, що приїхала сюди, — сказала Віталіна. — Навіть не думай, що мала залишитися на вокзалі чи ще десь.

— Я не знала, чи зможете ви мене прийняти. Якщо ні, я хотіла звернутися до адміністрації академії й попросити дозволу раніше повернутися до гуртожитку.

— Звісно, ти залишишся в нас, — відповіла Софія. — Принаймні цієї ночі нікуди не підеш. А завтра спокійно вирішимо, що робити далі.

— У нас є кращий варіант, — раптом сказала Віталіна.

Усі подивилися на неї.

— Кароліна.

— Що Кароліна? — запитав Артур.

— Вона живе сама й теж некромантка. Якщо погодиться, Кіра могла б пожити в неї до кінця канікул. Кароліна хоча б трохи навчить її контролювати дар.

Кіра насторожилася.

— Я не хочу нікому заважати.

— Ти ще навіть не знаєш, що скаже сестра, а вже вирішила, що заважатимеш, — зауважила Віталіна. — Я спочатку запитаю.

— Запитай, — погодилася Софія. — Але не тисни на неї. Кароліна має сама вирішити, чи готова взяти на себе таку відповідальність.

— Знаю.

— А поки чекатимемо на відповідь, Кіра поживе тут, — додав Артур. — Місця вистачить.

Кіра перевела погляд з нього на Софію, потім на Віталіну.

Ще кілька годин тому люди, які майже десять років називалися її родиною, виставили її за двері. А тепер ті, хто не був зобов’язаний їй допомагати, без вагань дали їй сухий одяг, гарячий чай і місце для ночівлі.

— Дякую, — прошепотіла вона.

Віталіна накрила її долоню своєю.

— Для цього й потрібні подруги.

Кіра відчула, як до очей підступають сльози. Цього разу вона не стала вдавати, що то лише дощ.