Глава 1 Останній квиток

Кіра Золотенко йшла вулицею, щільніше кутаючись у куртку. Холодний осінній дощ бив по обличчю, а поривчастий вітер раз у раз закидав краплі під капюшон. Черевики промокли, пальці майже не слухалися, та зупинятися було не можна.

Колеса валізи грузли в калюжах і підстрибували на нерівній бруківці. Кіра вже двічі мало не випустила ручку, але вперто тягнула валізу за собою. У ній умістилося далеко не все. Лише кілька комплектів одягу, документи, гроші, підручники й мамин медальйон.

Решта залишилася в будинку Герсвітів.

Як і майже десять років її життя.

Ще вранці Кіра вважала цей будинок своїм домом. Не рідним — назвати його так вона ніколи не наважувалася, — але місцем, куди можна повернутися на канікули. Тепер повертатися було нікуди.

Рія й Тимур вигнали її.

Не за брехню, крадіжку чи зраду. Лише за те, що в неї проявився дар некромантії.

Перед очима знову постало перекошене від страху обличчя Рії. Та відсахнулася від Кіри так різко, що зачепила стілець. Він упав, дзенькнувши ніжками об підлогу.

— Це некромантія, — прошепотіла вона.

Кіра дивилася на власні руки. Кілька митей тому між її пальцями струменіло звичне тепле світло цілительства. А тоді поряд із золотавим сяйвом з’явився холодний темний серпанок. Він ворухнувся, наче живий, і розтанув у повітрі, залишивши після себе крижаний подих.

— Не може бути, — сказала Кіра. — Я цілителька.

— Ми знаємо, хто ти, — різко відповів Тимур.

— Я нічого не зробила. Я навіть не розумію, що сталося.

Рія притиснула долоню до грудей.

— Забирайся з нашого дому.

Кіра спершу вирішила, що недочула.

— Що?

— Ти чула Рію, — Тимур відчинив двері кімнати й кивнув у бік сходів. — Збери найнеобхідніше й іди.

— Але надворі злива. І вже вечоріє.

— Це більше не наша проблема.

Кіра чекала, що хтось із них схаменеться. Згадає десятирічну дівчинку, яку вони забрали з притулку. Її перший день у цьому будинку, перший навчальний рік, вступ до академії. Усі роки, протягом яких вона намагалася бути слухняною підопічною і не завдавати зайвих клопотів.

Ніхто не схаменувся.

Кіра витерла мокре обличчя рукавом. Вона не знала, чи то була дощова вода, чи сльози. Тепер це не мало значення.

Головне — дістатися до вокзалу.

Грошей мало вистачити на квиток до Лирса. Там жила Віталіна Ярова — найближча подруга Кіри й сусідка по кімнаті в гуртожитку академії «Емвільт». Вони познайомилися на першому курсі й відтоді жили разом. Якщо Віталіна не зможе прийняти її на решту осінніх канікул, залишиться інший варіант: звернутися до адміністрації академії, пояснити ситуацію й попросити дозволу достроково повернутися до гуртожитку.

Її кімната там усе одно стояла порожня.

До кінця канікул залишалося не так багато часу. Треба було лише протриматися.

Вокзал виник попереду несподівано — велика світла будівля за суцільною завісою дощу. Побачивши вивіску, Кіра прискорила крок. Валіза вдарилася колесом об край бордюру й ледь не перекинулася, але дівчина втримала її та майже вбігла під навіс.

Усередині було тепло, гамірно й задушливо. Пахло мокрим одягом, гарячими напоями та випічкою з маленької крамниці біля входу. Після вулиці Кірі здалося, що вона потрапила в інший світ. Довкола люди поспішали до платформ, обіймалися, сварилися через важкі сумки, шукали свої квитки. У кожного було місце, куди він їхав, і хтось, хто на нього чекав.

Кіра сильніше стиснула ручку валізи й підійшла до каси.

Перед нею стояли троє людей. Над віконцем висів годинник, і кожен рух стрілки здавався надто гучним. Найближчий потяг до Лирса мав вирушити менш ніж за двадцять хвилин.

Коли настала її черга, Кіра просунула документи у вузький отвір під склом.

— Один квиток до Лирса на найближчий потяг, будь ласка.

Касирка швидко переглянула дані на екрані, потім знову подивилася на Кіру.

— Залишився лише один. Плацкартний вагон, верхнє бічне місце.

— Хай буде. Головне — поїхати.

— Потяг відправляється незабаром. Якщо братимете, одразу йдіть на платформу.

— Беру.

Кіра заплатила й отримала квиток. Звичайний прямокутник цупкого паперу раптом став найціннішою річчю, яку вона мала. Він не обіцяв, що Віталіна зможе допомогти. Не гарантував, що адміністрація академії дозволить повернутися раніше. Але принаймні тепер у Кіри був напрямок.

Вона сховала документи, підхопила валізу й поспішила до потрібної платформи.

Потяг уже стояв біля перону. Дощ барабанив по даху вагонів, з-під коліс підіймалася легка пара. Провідниця біля дверей раз у раз поглядала на годинник.

— Квиток і документ, — сказала вона.

Кіра простягнула їх тремтячими пальцями.

Провідниця перевірила дані й повернула документи.

— Заходьте швидше.

Кіра піднялася у вагон. Важку валізу довелося затягувати обома руками, але ніхто позаду не підганяв. Лише опинившись усередині, вона дозволила собі видихнути.

Встигла.

За кілька хвилин потяг смикнувся й повільно рушив. Вогні вокзалу попливли за мокрим вікном, розтягуючись у довгі золоті смуги. Бонерт залишався позаду.

Кіра сіла на нижнє сидіння під своїм місцем, поклавши валізу поруч. Лізти нагору в мокрій куртці не хотілося. Пасажири навколо влаштовувалися на ніч, розкладали речі, стиха перемовлялися. Ніхто не звертав на неї особливої уваги, і це було полегшенням.

Вона простягнула долоні перед собою.

Звичайні руки. Тонкі пальці, короткі нігті, маленька світла смужка на зап’ястку — слід від давнього опіку. Жодного темного серпанку. Жодного холоду.

Можливо, їй усе привиділося?

Ні. Рія й Тимур теж це бачили.

Кіра заплющила очі й подумки повторила правила, які знав кожен школяр Лавернії. Якщо до сімнадцятого дня народження дар не проявився, його вже не буде. Людина може мати лише один дар. За всю відому історію зафіксували тільки два винятки.

Марина Кравій, яка народилася за сто років до Кіри, володіла цілительством і могла викликати воду. Роман Шермтвій, народжений у позаминулому столітті, бачив енергетику й читав думки. В обох випадках здібності вважали сумісними.