Частина 7

Заборона. Я пам’ятаю ті дні, коли доводилося допомагати доглядати за бабусею-інвалідом. Вона майже не розмовляла, дивилась в одну точку і, здавалося, навіть не кліпала. Після ранкового переодягання й сніданку вона просто лежала в своєму ліжку й невідривно дивилася в стіну навпроти. У її погляді читалися думки — вона все прекрасно розуміла: і те, що відбувалося з нею, і те, що відбувалося навколо. Іноді ночами прилітала летюча миша. Вона сідала на підвіконня з зовнішнього боку вікна і, найімовірніше, якимось чином обмінювалася інформацією з бабусею. Я спав в одній кімнаті з нею і все міг чути, але не бачити — я вдавав, що сплю. Про те, що це саме летюча миша, я зрозумів, коли одного разу переборов страх і приоткрив одне око. Мені вдалося розгледіти її обриси — вона була досить великих розмірів. Про що вони «розмовляли», я так і не зрозумів. Вони ніби використовували якісь умовні знаки, звуки, шепіт з різними паузами. Саме ці паузи — різної довжини й ритму — навели мене на думку, що вони теж були частиною коду чи спілкування. Я боявся бабусю. Усе своє время вона проводила в ліжку — мовчала, розмірковувала, ніби уявляла щось. Її чоловік, мій дідусь, помер близько двадцяти років тому. З розповідей матері я зрозумів, що він був не найкращою людиною. Він зробив багато поганого бабусі. Кажуть, останні десять років свого життя він провів буквально в пеклі — бомжував, харчувався зі смітників. Одного разу взимку замерз насмерть біля сміттєвого бака.