Частина 6

Маячіння. Я пам’ятаю ті дні, коли блукав лісом. Я загубився і ніяк не міг заспокоїтися. Дерева були всі однакові, і, бігаючи колами, я розумів, що втрачаю навіть самоусвідомлення — усе навколо було схоже одне на одне. Цілі ділянки лісу ототожнювалися саме з цією схожістю. Тягнуло прохолодою й свіжістю. Мені завжди подобався запах моху й вогкості. Я йшов на цей запах, сподіваючись, що десь поблизу — вода, а отже, і шанс зустріти людей. З кроку переходив на біг. Утомлювався, шукав місце, щоб перечекати й відновити сили. Про те, що скоро настане ніч, я забув. Я навіть не думав про неї як про проблему. Усе моє свідомість було зосереджене на пошуку моху й вогкості. Темрява налетіла дуже швидко. Холод просяк усе навколо. Шелест долинав з усіх боків. Чи створював його я — не знаю. Але точно пам’ятаю: щоразу, коли я зупинявся, відчував чийсь погляд, усе ближчий, усе пекучіший. Він пронизував моє тіло. Ліс став непроглядно темним. Я не міг розрізнити нічого — ні за формою, ні за змістом. Запах, який удень вів мене вперед, тепер ішов звідусіль. Я почав ходити колами, бурмочучи собі під ніс випадкові слова, зібрані з безладних думок. Із мороку до мене почали тягнутися руки-гілки — сухі, безжиттєві, давно позбавлені листя. Сухість я відчував не лише шкірою, а й носом. Сухе дерево легко відрізнити від живого — вологого. Густий, глибокий ліс без людей — це черево. Голодне черево, яке тільки в мріях бачило таку жертву, як я. Я сам прийшов у це черево, уже готовий. Від голоду й сирості всі його мешканці зійшли з розуму. Щоб не померти, вони марили про рай, у якому більше не треба шукати жертв для прожитку. Роками вони блукали між цими деревами, молячись демонам про звільнення від своєї долі. Тепер їхні сухі руки-гілки тягнуться до мене.
Черево лісу захлопнулося — зі мною всередині.