Частина 1

Я почав відчувати темряву з того моменту, коли прокинулося моє свідомість. Я був маленьким. Починало формуватися розуміння себе — як особистості, але водночас, майже неусвідомлено — розуміння темряви. Ці відчуття ні з чим не сплутаєш. Їх легко описати. Темрява приходить із відчуттям холоду, самотності, спустошення душі, втратою інтересу до світу навколо. Люди сприймаються як щось відчужене, як щось, що має зникнути — загроза для існування. Спроби відтворити радість — марні. Темрява пожирає все. Вона не гребує нічим: від батьків до пташенят на підвіконні — ніхто не здатен вплинути на те, що відбувається. Мабуть, зерно цієї темряви зародилося разом зі мною в утробі. Можливо, спустошення починається одразу, як тільки пробивається перша свідомість. Воно починає боротися за свій світ у мені — і загрозою для темряви стаю я сам. Мій світ — нести все це в собі. Мій світ — вдавати, що я такий самий, як усі. Але тягарем стає все нестерпнішим. Кожного разу спогади проходять відбір — і залишається лише погане. Все погане приходить у моменти вразливості. Не пам’ятаю, щоб коли-небудь бачив темряву, яка живе в мені, десь зовні. Вийшовши з мене, вона просто розчиниться — адже світ надто великий порівняно з посудиною людини. Як же багато померло тих, хто не зміг нести цей тягар. Хто переконав себе у власній дефектності. Хто вирішив, що він зайвий у цьому яскравому світі світла й усмішок. Розбившись об асфальт, найімовірніше, можна позбутися темряви в собі. Але чи так це?