Розділ 16

З часом відбувалося щось дивне: коли Ася проводила заняття в сьомої групи, вони проходили надзвичайно швидко. Мабуть, причиною слугував той дивовижний погляд, що дарував почуття окриленості та змушував серце співати від щастя. Однак, коли Андрія не було поряд, час мовби зупинявся. Здавалося, проміжки між їхніми зустрічами стають усе довшими.

Станіславі вдавалося поводитися природно, не показуючи своїх емоцій та почуттів привселюдно. Незворушність стала для дівчини девізом. Жовтень приніс посилення карантинних обмежень, а з ними — й дистанційне навчання. Тепер заняття проводили онлайн, і можливість бачити Андрія наживо зникла. У душі поселилася гірка пустота, мучила апатія. Станіслава навіть помітила, що трохи схудла.

Ситуацію покращив приїзд кузини Насті, у якої достроково почалися осінні канікули. Довелось у вільний від роботи час розважати сестру екскурсіями по визначних пам’ятках міста. Заразом і сама відпочивала, бо Ліля через кілька днів опісля того походу в клуб повернулася до Польщі. Під час однієї з прогулянок Настя на емоціях пообіцяла собі, що обов'язково в майбутньому навчатиметься в чудесному місті Лева й ніде інакше. Ця звістка надзвичайно втішила Асю, яка направду почувалася самотньою в цьому великому місці.

Звичне навчання поновилося аж у листопаді. Станіслава так раділа можливості бачити свого коханого студента, що довелося перші кілька днів носити маску, аби приховати задоволений вираз обличчя.

День проходив за днем, а в житті так і нічого не змінювалося. Нестерпна туга в серці лише зростала, попри всі сподівання на те, що кохання з часом минеться. Очевидно, Андрій відчував те ж саме, бо в його погляді була помітна печаль. Утім своїх спроб завести з Асею стосунки хлопець не полишав. Часто писав і після кожного заняття заводив розмову про можливе спільне майбутнє. Ася, пам'ятаючи всі перешкоди, вдавала, що їй до того немає ніякого діла. Однак очі ж не брешуть. Викладачка ледве трималася на ногах, коли коханий студент стояв поряд.

Чим менше днів залишалося до кінця семестру, тим сумнішим ставав Карпенко. Здавалося, що він от-от опустить руки й більше не подивиться на Асю отим своїм звичним поглядом. І вона боялася цього — боялася втратити Андрія, хоча він їй ніколи й не належав.

Тридцятого грудня, в останній день навчального семестру, душу Станіслави заполонив відчай. Крім трьох майбутніх тижнів розлуки з Карпенком, спокою не давало ще й дивне передчуття чогось нехорошого.

Після практичного заняття у сьомої групи нервово збирала роздруківки, книжки й папери. Знала, що трапиться далі.

— Станіславо Вікторівно…

Голос пронизав дівоче тіло та змусив приховати тремтіння рук. Ася повільним рухом поправила волосся й підвела голову. Серце билося несамовито. Хлопець, як завжди, мав привабливий вигляд: чорне коротке пальто поверх того ж кольору одягу залишив розстебнутим, а нова акуратна й проста зачіска студенту невимовно пасувала.

«Мабуть, вийде з університету й тоді застібнеться, холодно ж», — подумала Ася й видушила з себе силуваний усміх.

— Так?

— Підпишете журнал?

Андрій не зводив з неї пронизливого погляду.

— Звісно, давай... те... — запнулась Ася.

Швиденько розписалася в журналі, віддала його Андрієві й побажала веселих свят. Однак хлопець продовжив мовчки стояти, його обличчя не виражало жодних емоцій. Лише очі дивилися тим своїм поглядом. Залишатися незворушною ставало дедалі важче, як і прикидатися байдужою до хлопця та його вчинків.

— Асю... — мовив і зробив крок уперед. Ноги в дівчини підкосилися.

«Не треба! — кричало її нутро. — Я не витримаю».

— Андрію, припиніть, — продовжила збирати свої речі, опустивши голову, — ми з вами все вже давно обговорили. І дотримуйтеся субординації, ви ж староста, як-не-як, маєте приклад подавати.

Андрій так міцно стиснув щелепи, що зуби заскрипіли. Проте Ася, здавалося, цього не помітила, загубившись поміж своїх почуттів. Їй здавалося, що от-от підкосяться ноги і вона упаде через власні переживання.

— З прийдешнім, Станіславо Вікторівно! — голос хлопця став хриплим, але не сердитим. — Я б хотів... а втім... Будьте щасливі!

Андрій розвернувся й пішов не оглядаючись. Ася дивилася йому в спину, намагаючись закарбувати образ хлопця у свої пам'яті, адже вони знову зустрінуться аж через три тижні. Довгі нестерпні три тижні. Літом він щодня надсилав їй повідомлення, зараз же не була певна, писатиме чи ні.

«І що він хотів? Щось хотів, та недоговорив».

Коли хлопець зник за дверима, втомлено впала на стілець і закрила обличчя руками. І як тільки додумалася закохатися у свого студента?!

— Пальто таки не застебнув... — поглянула у вікно. 

Андрій, мов той вихор, швидко спустився засніженими сходами, підійшов до чорного автомобіля, який за мить до цього блимнув помаранчевим світлом, і заховався всередині. Через кілька хвилин авто на стоянці не стало. Хлопець поїхав геть. Лише тоді Ася дала волю нестримним сльозам, забрала речі й занесла їх на пусту кафедру. Взяла темно-синє пальто, шкіряні рукавички, зв'язаний бабусею шарф і вирушила додому. Ввечері на неї чекав потяг, а вже завтра зустрінеться з великою родиною за святковим столом.

Квартира зустріла дівчину холодом. Навіть прикрашена дорогою гірляндою ялинка не додавала оселі тепла й затишку. Валізи, набиті речами й подарунками, стояли готові до подорожі. Повечерявши, вимкнувши опалення та перекривши воду, Ася викликала таксі й за пів години до відправлення вже була на залізничному вокзалі Львова.