Розділ 10

Два місяці по тому…

Ася їхала потягом у рідне місто на Вінниччині, з гіркотою думаючи про те, що їй так і не вдалося викреслити Карпенка зі свого життя, а тим паче — з серця. Хлопець не збирався опускати руки. І це доводило до того, що їй іноді хотілося на стіну лізти від бажання бути з ним. Дівчина ніколи й уявити не могла, що можна так сильно бажати людину.

Навіть попри кляті літні канікули викладачка відчувала тугу за студентом. Хоча під час іспиту в сьомій групі була впевнена, що як тільки вони з Андрієм перестануть бачитися — одразу ж стане легше. Та де там! Стало тільки гірше...

Іспит. На вустах сама собою з'явилася усмішка, коли згадався той день. Ображена Ася відверто тероризувала Карпенка, ставлячи йому десятки додаткових запитань. Іспит він склав, однак цього разу на трійку. Одногрупники ледь не посивіли, спостерігаючи за цим допитом. Думали, Ковальова всіх так валитиме, але, на їхнє щастя, обійшлося.

Зараз, коли на заміну ображеній злості прийшла ніжна закоханість, дівчина могла сміятися з тієї ситуації. А тоді для Станіслави то була справжня трагедія, бо ж Андрій мав так звану наречену, якої тепер і слід захолонув. Ймовірно, хлопець міг приховувати від Асі стосунки з тією блондинкою, однак серце дівчини відчувало правду — в Андрія нікого немає. У будь-якому разі думати про Карпенка з іншими жінками вона не хотіла.

Телефон дзенькнув, сповістивши про нове повідомлення. Ася схвильовано дістала девайс із сумочки. Вона знала, що писав Андрій, адже він робив це щодня з того моменту, як у студентів почалися канікули.

«Вітання з Риму! Страшенно сумую за тобою і хотів би, щоб ти була поряд».

За повідомленням одразу ж прийшло селфі. На ньому хлопець привабливо всміхався, показуючи вільною рукою за свою спину, де у світлі сонця виднівся величний Колізей.

— І я сумую за тобою, — печально відповіла в екран телефона, не звертаючи уваги на пасажирів, які дивилися на неї скоса. Андрій був таким гарним, радісним і якимось... рідним. 

Намилувавшись хлопцем, Ася поклала телефон назад до сумочки й сумно підбила підсумки: ще одне повідомлення від студента, яке вона, на жаль, залишить без відповіді...

Велика рідня Станіслави зустріла гостю з гучними криками радості. Востаннє вони бачилися ще на Великдень — тоді дівчина пробула в рідному місті лише три дні. Цього разу планувала погостювати два тижні.

Відверто кажучи, Калинівка, де Ася провела перші сімнадцять років свого життя, проти Львова була невимовно нудною. З десяток простеньких ресторанів, кілька торгових центрів, які на тлі «Форуму» геть губляться, ну і ринок — улюблене місце бабусі. Напевно, якби не люба родина, навряд чи дівчина сюди приїздила б.

Станіслава гостювала в бабусі, бо в оселі батьків не було зайвого місця. У бабусі ж усі й зібралися — не багато, не мало — шістнадцять осіб, враховуючи малесенького півторамісячного кузена Федька. Ох і гучною була ця компанія! А ще достатньо веселою для того, щоб під час спілкування з нею Ася змогла хоч ненадовго забути про Андрія.

Це місце — бабусин дім — дівчина вважала святинею. Тут можна було відпочити, насолодитися спілкуванням, поскаржитися на життя... Останнє Станіслава робила не часто: вона завжди важко ділилася особистим, однак цього разу сталося так, що розповіла свій секрет чотирнадцятирічній двоюрідній сестрі Насті.

Тітка Марія шепнула Асі, що дівчинка переживає нерозділене кохання, й попросила якось розрадити її.

Настя завжди дуже тяжко переживала труднощі, а обговорювати їх із кимось тим паче не хотіла. Тому, щоб заслужити її довіру, Станіславі довелося спершу поділитися своїми переживаннями.

Поки всі весело проводили час у дворі, готуючи м’ясо на вугіллі, молодша кузина сиділа осторонь на дерев'яній гойдалці, була похнюпленою, сердитою й дивилася лише у свій телефон, підібгавши босі ноги під себе. Легкий серпневий вітерець колихав її каштанове волосся, а в сіро-блакитних очах затаїлась печаль.

— Не проти, якщо я сяду поряд? — запитала в неї Ася.

— Ні, що ти, — стримано всміхнулася дівчина, мружачись від сонця.

Як розпочати розмову, Станіслава навіть не уявляла. Сиділа й роздивлялася пухнасті хмари на блакитному небі, а в голові був лише Андрій. Мабуть, вищі сили почули її думки, бо Карпенко знову надіслав повідомлення.

«Кинув монетку у фонтан, загадав бажання. Здійснишся?»

Ася всміхнулася екрану, на душі приємно залоскотало. Просто нестерпно захотілося відповісти, чи, ще краще, — зателефонувати, аби хоча б почути любий серцю голос.

— Хто тобі там пише? — запитала Настя, з підозрою дивлячись на Асю. Перш ніж відповісти, Станіслава подивилася на сестру уважно, мовби перевіряючи на вірність.

— Студент. Каже, що не може без мене.

— Добре тобі, — стиснула губи Настя й відвернулася назад до телефона.

 — Що ж тут доброго?

— Напевно, він тебе любить, якщо таке пише.

— Напевно. Але в цьому мало хорошого.

— Мало хорошого? Та ти дурепа! — мало не вигукнула сестра, а потім озирнулася, щоби впевнитися, що їх ніхто не чує. — Хіба ти його не кохаєш?