Розділ 8

Якось непомітно Андрій увірвався не лише в її життя, а й у сни. Спершу це були лише прості образи, ніби відлуння його справжнього. Згодом вона стала бачити те, на що з легкістю можна було ставити позначку вісімнадцять плюс. Часом навіть думала про те, аби наплювати на все та зануритися в ці заборонені стосунки з головою. До біса роботу, до біса принципи та упередження. Й вона навіть прийшла з цією думкою на заняття, виношувала її, неначе рідну дитину, аби нарешті переступити межу. Однак втрутилася доля. Чи то пак, жінка, яку Карпенко мав честь називати матір'ю.

Трапилося це саме останнього дня навчального семестру, коли Ася продумувала, що скаже Андрієві після практичного заняття. В її уяві було безліч думок, вона навіть не знала, яку краще обрати. Мов вечірні сукні, одна краща другої.

– Вибачте, а хто з вас Ковальова?

Почувши своє прізвище на автоматі підняла голову від курсової третьокурсника. Й лише тоді зрозуміла, що за думками про Андрія не розбирала в тексті жодного слова. В дверях стояла худорлява жінка в гарному білому костюмі та на високих підборах. Її світле волосся з темними коренями було охайно вкладеним, а вдало підібрана косметика не давала визначити справжній вік. Колеги дивилися на жінку зацікавлено. Дияволиця хитро всміхалася.

– Це я, – обізвалася Ася несміливо. До неї й раніше приходили батьки студентів, тому вона не здивувалася. Дивилася на приязну жінку, очікуючи, що та скаже.

– Я – Василіса, мама Андрія Карпенка, хотіла б з Вами поговорити. Наодинці.

Едуарівна, будучи гострою на язик, хитро усміхнулася й стала вдавати, що їй абсолютно не цікава ця жінка.

Ася стулила губи. Дияволиця тепер розтріпає про візит пані Карпенко усім й знову розлетяться плітки. Підвівшись, викладачка спіймала на собі погляд білявки, яка оцінююче «просканувала» дівчину з голови до п'ят. Їй не хотілося цієї розмови. Навіщо взагалі мама Андрія до неї прийшла? Що могло трапитися такого важливого?

Ася повела Василісу в пустий кабінет, запропонувала присісти, однак жінка чемно відмовилася.

– Я б хотіла поговорити про ваші стосунки з моїм сином.

Ася несвідомо склала руки на грудях, бажаючи захиститись від напору цієї жінки.

– Вибачте, Василісо...

– Можна просто Василіса.

– Василісо, які стосунки ви маєте на увазі? Як викладача та студента?

Темні очі жінки звузилися, в них відчувалася небезпека. Звісно ж, Василіса бажала захистити сина. І на її місці Ася, швидше за все, вчинила б так само. Однак Андрій повнолітній і втручатися в його життя як мінімум негарно навіть матері.

– Ти розумієш про що я. Припини приставати до мого сина, інакше роботи в тебе не буде. Він ще зовсім юний і не розумію, що творить. І до того ж має наречену!

Слова про якусь там «наречену» здивували та боляче вкололи прямо в серце. Можливо, Василіса й брехала, однак колючки з серця така думка вийняти не могла.

– Ви самі собі протирічите. В моєму розумінні слова «зовсім юний» та «наречена» не в'яжуться. Це по-перше. А по-друге, між нами абсолютного нічого немає. І бути не може.

Колючка залізла ще глибше в серце від усвідомлення того, що снам навряд чи судилося збутися. В горлі з'явився болючий комок, а в очах норовилися з'явитися сльози. Василіса за своєм гнівом нічого цього не помітила, лише зціпила зуби й процідила:

– Я попередила!

А потім розвернулася та з гордо піднятою головою вийшла, залишаючи Асю наодинці зі своїм болем.

Карпенко сидів за першою партою та слухав її уважно. Як завжди, не відриваючи погляду. Це заняття далося їй вкрай важко. У неї ж були плани, мрії. А Василіса Карпенко їх знищила. Звісно, вона могла б наплювати на все та поринути в ці стосунки з головою, чим би вони не скінчилися потім. Але... ні, не могла. Це було неправильно. Тому після заняття, коли Андрій стояв навпроти неї, радісно усміхалася, немов нічого не відбувалося. А тим часом на душі була буря.

– Гарних вихідних, Станіславо Вікторівно! – підморгнув Андрій, коли вони останніми вийшли з авдиторії.

– І вам також! – вдала, ніби не помітила цього забавного хлопчачого жесту.

Карпенко швидко попрямував коридором, а вона не могла відірвати погляду від його спини, одягнутої в білу тонку сорочку. І чому він ніяк не хотів покидати її бідолашного серця?

Станіслава знову пішла з роботи трохи раніше, аби чимскоріш потрапити в спортклуб. Тренування стали для неї єдиною віддушиною, яка хоча б трохи допомагала впоратися з неспокійним серцем.

В залі було, як завжди не надто багато людей, однак одне знайоме обличчя вона все ж побачила. Ростислав, з яким вони після знайомства перетиналися лише раз, на очах розцвів, щойно помітивши її появу.

– Станіславо, ти сьогодні просто чарівна, – обперся підборіддям на панель її улюбленої бігової доріжки, дивлячись в її очі. – Моя пропозиція щодо філіжанки кави досі в силі. Можливо, змилуєшся над моїм бідолашним серцем та нарешті погодишся? У?

Він їй взагалі не подобався. Жодне улесливе слово не змогло пробити тих почуттів, які вона відчувала до Андрія.

– Гаразд, – крізь біль усміхнулася, розуміючи, що вона зобов'язана викинути з думок та серця Андрія.

***

Вихідні без його Асі здавалися надто довгими. Він часто спиняв себе, розуміючи, що от-от натисне кнопку виклику, аби почути її голос. Ніколи не міг подумати, що так зациклиться на дівчині. Раніше жінки йому швидко набридали. Але Станіслава... вона була іншою. Чистою, доброю, прекрасною. Одним словом ідеальною. А її «правильність»... рано чи пізно вона все ж не витримає та опиниться в його обіймах. І ніякі перепони їм не завадять!

В понеділок, коли університет затих, відпустивши студентів додому з першого дня сесії, Андрій впевненим кроком йшов на кафедру цивільного права. Поглянувши на годинник, пришвидшився, бо Єлизавета Євгенівна не любила довго чекати.

– Прийшов таки!

Жінка стояла під кабінетом Ковальової, обпершись на швабру, що була вища від неї.

– І вам доброго вечора, пані Єлизавето, – увімкнув усю свою чарівність, – тримайте, це вам.