Розділ 8

Якось непомітно Андрій увірвався не лише в життя Станіслави, а й у сни. Спершу це були лише прості образи, ніби відлуння його справжнього. Згодом вона стала бачити те, на що з легкістю можна було ставити позначку вісімнадцять плюс. Інколи навіть думала про те, щоби наплювати на все й зануритися в ці заборонені стосунки з головою. До біса роботу, до біса принципи й упередження! І дівчина навіть прийшла з цією думкою на заняття, виношувала її, неначе рідну дитину, щоби, нарешті, переступити межу. Однак втрутилася доля. Чи то пак, жінка, яку Карпенко мав за честь називати матір'ю.

Трапилося це останнього дня навчального семестру, коли Ася продумувала, що скаже Андрієві після практичного заняття. В її уяві було безліч ідей, і навіть не знала, яку краще обрати: кожна здавалася хорошою. 

— Даруйте, а хто з вас Ковальова?

Почула своє прізвище й машинально підняла голову, відірвавши погляд від курсової третьокурсника. І лише тоді зрозуміла, що через думки про Андрія не розібрала в тексті жодного слова. На порозі стояла худорлява жінка в гарному білому костюмі й на високих підборах. Її світле волосся з темними коренями було охайно вкладене у зачіску, а вдало підібрана косметика не давала визначити справжній вік. Колеги дивилися на жінку зацікавлено. Дияволиця хитро всміхалася.

— Це я, — обізвалася Ася несміливо. До неї й раніше приходили батьки студентів, тому вона не здивувалася. Дивилася на приязну жінку в очікуванні, що та скаже.

— Я — Василіса, мама Андрія Карпенка, хотіла б із вами поговорити. Наодинці.

Гостра на язик Едуарівна погано вдала, що їй абсолютно не цікава ця жінка.

Ася стулила губи. Дияволиця тепер розтріпає всім про візит пані Карпенко, знову розлетяться плітки. Підвівшись, викладачка спіймала на собі оцінювальний погляд білявки, який просканував дівчину з голови до п’ят. Станіславі не хотілося цієї розмови. Навіщо взагалі мама Андрія сюди прийшла? Що могло трапитися такого важливого?

Ася повела Василісу в пустий кабінет, запропонувала сісти, однак жінка чемно відмовилася.

— Я б хотіла поговорити про ваші стосунки з моїм сином.

Станіслава несвідомо склала руки на грудях у намаганні захиститися від напору співрозмовниці.

— Даруйте, Василісо...

— Можна просто Василіса.

— Василісо, які стосунки ви маєте на увазі? Як викладача та студента?

Темні очі жінки звузилися, віщуючи небезпеку. Звісно ж, Василіса бажала захистити сина. І на її місці Ася, швидше за все, вчинила б так само. Однак Андрій — повнолітній, і втручатися в його життя щонайменше негарно навіть матері.

— Ти розумієш, про що я. Припини приставати до мого сина, інакше залишишся без роботи. Він ще зовсім юний і не розуміє, що творить. До того ж має наречену!

Слова про якусь там наречену здивували й боляче вкололи в саме серце. Можливо, Василіса й брехала, однак колючки з серця це припущення вийняти не могло.

— Ви самі собі суперечите. У моєму розумінні, слова «зовсім юний» і «наречена» не в'яжуться. Це по-перше. А по-друге, між нами абсолютного нічого немає. І бути не може.

Колючка залізла ще глибше в серце від усвідомлення того, що снам навряд чи судилося збутися. У горлі з'явився болючий клубок, а на очах норовили виступити сльози. Василіса за своїм гнівом не помітила стану Асі, лише зціпила зуби й процідила:

— Я попередила!

А потім розвернулася та з гордо піднятою головою вийшла, залишивши дівчину наодинці зі своїм болем.

Андрій сидів за першою партою й уважно слухав Станіславу. Як завжди, не відриваючи погляду. Це заняття далося викладачці вкрай важко. У неї ж були плани, мрії. А Василіса Карпенко їх знищила. Звісно, Ася могла б начхати на все й дозволити собі поринути в ці стосунки з головою, чим би вони не скінчилися потім. Але... ні, не могла. Це було неправильно. Тому після заняття, коли Андрій завмер навпроти неї, натягнула на обличчя усмішку, немов нічого не відбувалося. А тим часом на душі панувала буря.

— Гарних вихідних, Станіславо Вікторівно! — підморгнув Андрій, коли вони останніми вийшли з авдиторії.

— І вам також! — вдала, ніби не помітила цього забавного хлопчачого жесту.

Карпенко швидко попрямував коридором, Ася не змогла відірвати погляду від його спини, одягнутої в білу тонку сорочку. І чому він ніяк не покине її бідолашного серця?

Станіслава знову пішла з роботи трохи раніше, аби чимскоріш потрапити у спортклуб. Тренування стали для неї єдиною віддушиною, яка хоча б трохи допомагала впоратися з неспокійним серцем.

У залі було, як завжди, не надто багато людей, однак одне знайоме обличчя дівчина все ж побачила. Ростислав, з яким вона після знайомства перетнулася лише раз, помітивши Асю, на очах розцвів.

— Станіславо, ти сьогодні просто чарівна! — обперся підборіддям на панель її улюбленої бігової доріжки, зазирнувши в очі. — Моя пропозиція щодо філіжанки кави досі в силі. Можливо, змилуєшся наді мною й нарешті погодишся? У?

Він Асі взагалі не подобався. Жодне улесливе слово не змогло пробити тих почуттів, які вона відчувала до Андрія.

— Гаразд, — крізь біль усміхнулася, розуміючи, що просто зобов'язана викинути студента з думок і серця.