Розділ 7

Відрядження до Києва допомогло освіжитися. Попри те, що відвідувала столицю по роботі, Ася встигла ще й погуляти містом разом із двоюрідним братом. Тарас був однолітком Андрія, вчився на економіста й мав талант — ніколи не дозволяв сумувати своїй сестрі. Спілкування з ним отверезило Асю, й вона поставила собі за мету за будь-яку ціну позбутися думок про Карпенка. Тому, повернувшись до Львова, одразу ж купила абонемент у популярний спортклуб. Не так задля підтримання тіла у формі, як для того, щоб познайомитися з кимось. Чому саме спортклуб? Сама не знала. Мабуть, їй здавалося це романтичним.

Однак усі дівочі плани розвіялися в перший же день у тренажерному залі. Замість симпатичних молодих хлопців там були величезні м'язисті брутальні чоловіки з густими бородами. І ті люди кидали на неї сальні погляди. Було не те щоб незручно, вона почувалася там нестерпно. Тричі до неї підходили, щоб познайомитися, але дівчина говорила, що в неї є пара. І чомусь у ті моменти уявляла саме Андрія. А вона ж хотіла забути студента...

Припинити відвідування спортклубу Станіслава не змогла. По-перше, їй подобалися тренування після важкого робочого дня: вони змушували забути не лише про лекції, а й — про сірі очі, які бачила майже щодня. По-друге, Ася не втрачала надії: вперто вірила, що знайде собі хорошого чоловіка, який допоможе забути студента.

Якось раз, у кінці квітня, коли погода стала теплішою, а серце Асі почало ще більше нудьгувати за студентом, викладачка прийшла на роботу в препоганому настрої. Дратувало буквально все: від забитої вщент маршрутки (і це попри те, що в країні тривав карантин!) до Жайворонка, який знову підсунув кокосову шоколадку, щойно дівчина ввійшла до кабінету. Вони з Андрієм, немов зговорившись, по черзі дарували їй солодощі. Щоправда, від Карпенка отримувала улюблені — з чорносливом у шоколаді. І смакувала їх самотніми вечорами, на відміну від Петрових, які лише наповнювали шухляду на кухні.

Настрій зіпсувало ще й те, що Андрій пропустив практичне заняття. Таке він дозволив собі вперше відтоді, як... почав за нею впадати.

Сидячи з колегами після занять у кабінеті, Станіслава почула як за дверима лунають голоси студентів.

—... не буде хвостів на цій сесії. Цивільне право на зубок вивчу. Стас ні до чого й прискіпатися не зможе.

— Дебіле, краще не називай її так, — емоційно відповів другий студент, — Карпенко днями Кованому за цю кликуху по ребрах так дав, що той досі на лікарняному.

Ася машинально підняла голову, втупившись у двері. Колеги подивилися на неї зацікавлено, а Дияволиця — з-під лоба. Станіслава почервоніла аж до вух, опустила погляд на контрольну третьокурсника й ніяк не відреагувала, коли у двері постукали студенти.

— Станіславо Вікторівно, я до вас... е-е-е... ось мій реферат.

Біля її стола виріс розгублений Мартиненко. Подивилася на студента суворо, взяла в руки його невеличку теку, поклала її до стопки інших тек і знову зосередилася на контрольній роботі. Хлопець покинув кабінет, навіть не попрощавшись. Тиша, що наступила після цього, змусила Асю почуватися незручно. Поглянула на годинник і мало не застогнала — до кінця робочого дня залишалося ще пів години. Однак сидіти в душному кабінеті викладачка не збиралася. Вона завжди була відповідальною та йшла з роботи вчасно, проте цього разу дозволила собі втекти раніше під здивованими поглядами Жайворонка й Едуардівни.

У спортклубі було майже пусто. Напевно тому, що Ася прийшла трохи раніше ніж зазвичай. Зайняла улюблену бігову доріжку й повільно побігла, думаючи про гарні очі Карпенка.

— Даруйте, а ваші батьки випадково не кондитери?

Голос звучав збоку й був доволі приємним. Ася не одразу зрозуміла, що звертаються саме до неї. Спершу трохи розгубилася, озирнулася — й лише тоді помітила симпатичного засмаглого чоловіка, який підіймав гантелі, усміхаючись їй.

— Вибачте, що?

— Це я жартую так. Ви б мали відповісти, що батьки не кондитери, а я б тоді запитав, звідки в них така цукерочка.

Ася пирснула зі сміху й мало не злетіла з доріжки. Жарт був тупим, навіть не смішним, на її погляд, однак розважливий тон незнайомця додавав кумедності всій ситуації.

— Власне, моя мама за спеціальністю саме кондитер, — усміхнулася Ася чоловікові. Його обличчя витягнулося у здивуванні.

— Можливо, ви погодитеся сходити зі мною на каву?

Сміливості цьому хлопцеві було не займати. Перш ніж відповісти, дівчина зменшила темп бігу й перевела погляд вперед у вікно. Їй не хотілося нікого, крім Карпенка, і з цим фактом навіть не могла сперечатися. Однак хіба не цього вона прагнула — забути свого студента? Цей незнайомець мав зовсім інакші очі — карі, звичайні, вона не помічала в них тієї глибини. І усмішка була не такою привабливою. То хіба варто було погоджуватися? Так! Варто! Бо з Андрієм їй нічого не світить!

— Можливо, погоджуся! — нарешті відповіла. — Незабаром.

І всміхнулася так, що новий знайомий зацвів.

Ростислав — так його звали — довго розпитував дівчину про її досягнення у спортклубі та його відвідини. Виявилося, що раніше ці двоє завжди розминалися одне з одним: дівчина приходила тоді, коли чоловік ішов додому. Номер свій Ростиславові Ася так і не дала. Хотіла спершу познайомитися ближче. Чи, може, просто серце мовчало?