Розділ 7

***

Відрядження до Києва допомогло освіжитися. Ася хоч і відвідувала столицю по роботі, однак встигла ще й погуляти містом разом з двоюрідним братом. Тарас був однолітком Андрія, вчився на економіста й мав талант – ніколи не дозволяв сумувати своїй сестрі. Спілкування з ним отверезило Асю й вона поставила собі за мету будь-якою ціною позбутися думок про Карпенка. Тому повернувшись до Львова, одразу ж купила абонемент у популярний спортклуб. Не так задля підтримання тіла у формі, а як для того, аби познайомитися з кимось. Чому саме спортклуб? Сама не знала. Мабуть, їй здавалося це романтичним.

Однак всі її уявлення розвіялися в перший же день в тренажерному залі. Замість симпатичних молодих хлопців там були величезні м'язисті брутальні чоловіки з густими бородами. І вони кидали на неї сальні погляди. Було не те щоб незручно, вона почувалася там нестерпно. Тричі до неї підходили, аби познайомитися, але дівчина говорила, що в неї є пара. І чомусь в ті моменти уявлявся саме Андрій. Хотіла забути про студента називається...

Припинити відвідування спортклубу не змогла. По-перше, їй подобалися тренування після важкого робочого дня, вони змушували забути не лише про лекції, а й сірі очі, які бачила майже щодня. А по-друге, Ася не втрачала надії. Вона вперто вірила, що знайде собі хорошого чоловіка, який допоможе забути студента.

В кінці квітня, коли погода стала теплішою, а серце Асі дедалі більше нудьгувало за студентом, викладачка прийшла на роботу в препоганому настрої. Дратувало буквально все: від забитої вщент маршрутки (і це попри те, що в країні тривав карантин!) до Жайворонка, який знову підсунув їй кокосову шоколадку, щойно ввійшовши до кабінету. Вони з Андрієм, немов зговорившись, по черзі дарували їй солодощі. Щоправда, від Карпенка отримувала улюблені, з чорносливом у шоколаді. І смакувала їх самотніми вечорами, на відміну від Петрових, які лише наповнювали шухляду на кухні.

Настрій зіпсувало іще й те, що Андрій пропустив практичне заняття. Таке він дозволив собі вперше з тих пір як... почав за нею впадати.

Коли після останнього заняття, викладачка сиділа разом з колегами в кабінеті, під дверима почулися голоси студентів.

–... не буде хвостів на цій сесії. Цивільне право на зубок вивчу. Стас ні до чого й придертися не зможе.

– Дебіле, краще не називай її так, – емоційно відповідав другий студент, – Карпенко на днях Кованому за цю кликуху в живіт так дав, що той досі на лікарняному.

Ася машинально підняла голову й втупилася у двері. Колеги дивилися на неї зацікавлено. Дияволиця – з-під лоба, що Станіслава почервоніла аж до вух. Опустила погляд на контрольну третьокурсника й ніяк не відреагувала, коли в двері постукали студенти.

– Станіславо Вікторівно... я до вас... е-е-е... ось мій реферат.

Біля її стола стояв розгублений Мартиненко. Подивилася на студента суворо, взяла в руки невеличку теку, поклала її на стопку й далі погляд у контрольну вернула. Хлопець покинув кабінет навіть не попрощавшись. Тиша, що наступила в кабінеті після цього, змусила Асю почуватися незручно. Поглянула на годинник і мало не застогнала – до кінця робочого дня залишалося ще пів години. Однак сидіти в душному кабінеті викладачка не збиралася. Кінець кінцем, вона завжди була відповідальною та йшла з роботи вчасно. Тому дозволила собі втекти раніше під здивованими поглядами Жайворонка та Едуардівни.

В спортклубі було майже пусто, напевно, через те, що вона прийшла трохи раніше ніж зазвичай. Зайняла улюблену доріжку та повільно бігла, думаючи про гарні очі Карпенка.

– Вибачте, а чи ваші батьки часом не кондитери?

Голос звучав збоку й був доволі приємним. Ася не одразу зрозуміла, що звертаються саме до неї. Спершу трохи розгубилася, озирнулася. Й лише тоді помітила симпатичного засмаглого чоловіка, який підіймав гантелі та усміхався саме їй.

– Вибачте, що?

– Це я жартую так. Ви б мали відповісти, що батьки не кондитери, а я б тоді запитав, звідки в них така цукерочка.

Ася пирснула зі сміху та мало не злетіла з доріжки. Жарт був тупим, навіть не смішним на її погляд, однак розважливий тон незнайомця додавав кумедності всій ситуації.

– Власне, моя мама за професією саме кондитер, – усміхнулася Ася чоловікові. Його обличчя витягнулося у здивуванні.

– Можливо, ви погодитеся сходити зі мною на каву?

Сміливості цьому хлопцеві було не займати. Перш ніж відповісти, вона зменшила темп й перевела погляд вперед у вікно. Їй не хотілося нікого, крім Карпенка. І з цим фактом навіть не могла сперечатися, однак хіба вона не шукала саме цього – забути свого студента? Цей незнайомець мав зовсім інакші очі – карі, звичайні, вона не помічала в них тієї глибини. І посмішка була не такою привабливою. То хіба варто було погоджуватися? Так! Варто! Бо з Андрієм їй нічого не світило!

– Можливо й погоджуся! – нарешті відповіла. – Незабаром.

І подарувала чоловікові загадкову посмішку. Від якої той на очах зацвів.

Ростислав, так його звали, довго розпитував дівчину про те, відколи вона відвідує цей спортклуб та які досягнення має. Виявилося, що вони раніше завжди розминалися одне з одним, бо дівчина приходила тоді, коли він йшов додому.

Номер свій Ростиславові так і не дала. Хотілося спершу про нього дізнатися більше. Чи може просто серце мовчало?

***

Андрій пропустив практику в Асі не по своїй волі. Батьки змусили його їхати на свято до партнерів по бізнесу, яких хлопець терпіти не міг. Це достобіса дратувало. Звісно, він міг би відмовитися, однак батько вкотре пригрозив, що залишить його без грошей. Чи були ці погрози реальними? Однозначно так, були. Адже раніше таке траплялося не раз.

На святі, що розпочалося ще в обід, знаходилося чимало гостей. Вечірка проходила на задньому дворі заміського будинка.

Він не любив такі нудні тусовки. Андрій взагалі останнім часом приділяв час навчанню, а не відпочинку. Проходжуючись поміж гостей, хлопець шукав, куди б непомітно чкурнути. Але мати постійно пантрувала, легко знаходячи його на невеликій території двору. Карпенко не втрачав надії на спасіння, тому й поводився невимушено, ніби йому була приємна ця вечірка.