Розділ 5

***

Вона відчувала дивне хвилювання. Здавалося, що йде не на лекцію, а у нове незнайоме досі життя. Прекрасний піднесений настрій доповнював гарні відчуття.

– Станіславо Вікторівно! – гукнув хтось позаду. Ася на ходу обернулася та помітила свого колишнього студента, який тепер навчався в аспірантурі. – Маєте сьогодні чудесний вигляд!

Іван, а саме так звали хлопця, підморгнув викладачці та швидко обігнав її. Дівчина не соромлячись подякувала, щиро усміхнулася. Простий комплімент, а настрій до небес! Ех, так би завжди!

Зайшовши в авдиторію за мить до дзвінка, Ася привіталася зі студентами.

Мабуть, очі самі знайшли... Інакше як пояснити те, що вона першим побачила саме його? Андрій Карпенко сидів за першою партою, крутив у руці ручку та спостерігав за викладачкою. Пройшовшись поглядом по ній з голови до ніг, зупинився на її очах.

Асі захотілося усміхатися. І не лише тому що він дивився на неї цим своїм поглядом, ще однією причиною був зовнішній вигляд хлопця. Андрій підстриг волосся коротко та просто, проте йому дуже пасувало. Біла, добре випрасувана сорочка, ідеально лежала на тілі. В голові промайнула думка, що з таким Андрієм вона б залюбки сходила на побачення, проте не в цьому житті...

Проводити лекції Станіслава вміла і любила. Студенти її слухали, конспектували та вели діалог, коли викладачка того хотіла. Півтори години зазвичай проходили швидко. Не виключенням стало й це заняття. Вона навіть не зчулася, як пролунав дзвінок, та до її столу одразу ж підійшли старости, щоб підписати журнали відвідування. Краєм ока викладачка бачила, як Карпенко виходить з приміщення. На серці з'явилося розчарування, проте Ася одразу ж його розвіяла, наказавши собі навіть не думати про це.

Час ішов, а Карпенко так і дивився на Асю кожної пари. Здавалося, що його холодний погляд, точно осінній туман, пронизує наскрізь. Втім, вона легко вдавала невимушеність та далі вела лекцію чи практичне заняття. Андрій часто підходив до викладачки по закінченню пари та довго уточнював деталі матеріалу. Хоча насправді було помітно – це лише привід для того, аби підійти. Ася не гнівалася, навпаки, така увага їй подобалася.

Приблизно через місяць після початку нового семестру студент, як завжди підійшов.

– Станіславо Вікторівно! – усміхнувся якось хижо. – Як вам погода?

Погода Асю не радувала, було занадто холодно, особливо чекати маршрутку по сорок хвилин, тупцяючи на зупинці.

– Я не в захваті, – коротко відповіла, стримано усміхаючись.

– Підпишіть журнал, будь ласка, – ніби ненароком сказав хлопець, – так, згоден з вами, морози неприємні, а обіцяють ще лютіші. Може, вас підвести сьогодні? Я на авто і в ньому є підігрів сидінь. Знаєте, класна штука. Особливо зранку, коли машина за ніч добряче схолола. А шкіряні сидіння ще більш холодні. Висока теплопровідність і все таке. То як? Згодні?

Ася розуміла, що хлопець заговорює їй зуби. Мабуть, хотів відвернути її увагу від найголовнішого – журналу.

– А де Ніна? – маючи на увазі старосту, запитала викладачка.

– Тепер я староста групи. До речі, було б зручно мати ваш номер телефону про всяк випадок. Нам ще стільки часу разом... еее... співпрацювати. Це не завадило б. Обіцяю, що телефонуватиму лише за нагальної потреби... І в робочий час.

Андрій дивився на Асю інакше. Винувато, лагідно, ніби ластився. Та вже тримав розблокований смартфон наготові.

«Ох і підлабузник!» – подумала Ася та взяла до рук свій смартфон.

– Кажи номер, – несподівано навіть для самої себе перейшла на «ти», – кажіть...

Карпенко швидко продиктував номер, ніби хвилювався, що викладачка зараз передумає. Ася натисла кнопку виклику та дочекалася, коли телефон нового старости задзвонить. Зазвучала популярна мелодія і Ковальова мигцем подивилася на екран телефона студента, де уже було її ім'я. Дивуватися було нічому – Ася не приховувала свій номер від студентів, вона готова була давати відповіді на їхні запитання завжди. В розумних межах, звичайно. Проте навіщо було розігрувати цю виставу перед нею, не розуміла. Проте й запитувати не збиралася – Андрій напевне цього хотів - будь-яким чином продовжити їхній діалог.

– Ну що ж вітаю вас з новою посадою. Сподіваюся, вона принесе вам море досвіду та позитиву. А мені пора на наступне заняття. Всього найкращого!

Ася широко усміхнулася та пройшла повз хлопця, вдихаючи п'янкий чудесний аромат.

– Дякую! – кинув Карпенко їй навздогін та пішов слідом. – Можливо, вам допомогти донести книги?

– Ні, дякую! Вони не важкі.

– А...

– Андрію, – не дала сказати йому, – йдіть на заняття та облиште мене, я не потребую зараз допомоги. А якщо мені раптом знадобиться перенести непіднімну кількість книг, першою людиною, до якої я звернуся, будете ви!

– Гаразд, – відповів хлопець, проте все одно пішов за нею.

«Ну що за прилипала?» – подумала викладачка з обуренням. Андрій знову почав щось говорити, проте телефон Асі задзвонив і дуже вчасно! То була мама.

– Привіт, моя хороша, – відповіла на дзвінок, вдаючи, що вже й забула про студента, хоча прислухалася до його кроків. – Як ви там? Як тато? Бабуся?...

Мама почала в деталях розповідати про недавні події, про холодну погоду та багато іншого, повсякденного та часом нудного. Але Ася, бувши «хорошою» донькою не перебивала, вислуховувала та підтримувала діалог. Не припиняючи спиною відчувати присутність Андрія. Студент провів її туди, де проходило заняття у третього курсу. Ася зайшла та зачинила за собою двері, залишаючи його в коридорі. Якийсь дивний сум з'явився на душі, він не давав ні на чому зосередитись. В трубці весело говорила мама, третьокурсники спостерігали за розгубленою Асею, яка сідала за стіл. Пролунав дзвінок. А серце дівчини залишилося за дверима.

***

Стосунки Андрія з матір'ю нагадували гойдалку. Василіса Василівна Карпенко вважала, що краще знає, як жити її синові. Жінка так раділа, коли Андрій досягав бажаних вершин. Взяти хоча б вступ до вишу. Мати зробила з цієї події грандіозне свято, запросивши на нього мало не все місто, проте навіть не спитала його думки, тому хлопець пропустив цю вечірку. В їхньому домі трапився грандіозний скандал. А вже через кілька днів мати знову його хвалила за те, що він зробив черговий подвиг – сам отримав водійське посвідчення.

І так було завжди, відколи він себе пам'ятав. Не став винятком і цей раз.

– Тобто ти став старостою, аби сподобатися викладачці?! – очі матері стали великого розміру. Він і сам не розумів, навіщо про це розказав. Напевно, втратив пильність, адже вона його так хвалила за десять хвилин до цього...

– Так, саме це я тобі й сказав.

Андрій направився з вітальні, в якій вони обоє були, до своєї кімнати.

– Хто вона така? Хто її батьки? Я маю все про неї знати! Її сім'я забезпечена? – мама йшла слідом, цокаючи підборами по дорогій італійській плитці.

– Поняття не маю, – знизав плечима. До рятівних дверей залишалося кілька кроків.

– Хто вона?! – не вгавала мати.

– Забудь, що я сказав!

І гупнув дверима перед її носом. А потім замкнув, бо інакше вона ввійшла б слідом за ним.

Абсолютно точно Андрій розумів, що він зробив помилку. Проте не надав цьому ніякого значення.

Увімкнувши музику на всю, він ліг та закинув руки за голову. З пам'яті виринув образ тендітної Станіслави, яка йде попереду, ніби зірка подіумом. Її гарне волосся колишеться в такт крокам, а стрункі ноги привертають увагу чоловічої статі.

Зайшов у мережу, аби помилуватися новою світлиною, яку Станіслава сьогодні виклала. Дівчина усміхалася на ній, дивлячись у вікно зі свого кабінету. Гарна, що тут ще сказати?

Помітив, що з'явилися нові коментарі. Писали, в основному дівчата. Однак серед них був і один чоловік.

«Наша Аська краща всіх, тільки заміж її ніхто не бере!»

Далі слідував цілий рядок різноманітних смайликів.

Судячи з усього, то був її близький родич. Ну або друг. Однак, Андрій відчув укол ревності. Лише на кілька секунд. А потім взяв себе в руки та посмакував її коротке ім'я. Ася. Їй личило. Тепер він називатиме її тільки так. Ще раз подивившись на світлину та оцінивши фігуру викладачки, поклав телефон та прийнявся складати плани завоювання жінки.

Згодом, коли думки Андрія звернули трохи «не туди», він вирушив до тренажерки, аби прийти до тями.