Розділ 5

Ася відчувала дивне хвилювання. Здавалося, що йде не на лекцію, а в нове, незнайоме досі життя. Прекрасний піднесений настрій доповнював гарні відчуття.

— Станіславо Вікторівно! — гукнув хтось позаду. Ася на ходу обернулася й помітила свого колишнього студента, який тепер навчався в аспірантурі. — Маєте сьогодні чудесний вигляд!

Іван, а саме так звали хлопця, підморгнув викладачці та швидко обігнав її. Дівчина, не соромлячись, подякувала. Простий комплімент, а настрій злетів до небес! Ех, так би завжди!

Увійшовши в авдиторію за мить до дзвінка, Ася привіталася зі студентами.

Мабуть, очі самі знайшли... Інакше як пояснити те, що вона першим побачила саме його? Андрій Карпенко сидів за першою партою, крутив у руці ручку й спостерігав за викладачкою. Пройшовшись поглядом по ній з голови до ніг, повернувся до очей.

Асі захотілося всміхатися. І не лише тому, що він дивився на неї цим своїм поглядом. Ще однією причиною був зовнішній вигляд хлопця. Андрій підстриг волосся коротко й просто, проте йому дуже пасувало. Біла, добре випрасувана сорочка ідеально сиділа на тілі. У голові промайнула думка, що з таким Андрієм вона б залюбки сходила на побачення, проте не в цьому житті...

Проводити лекції Станіслава вміла й любила. Студенти її слухали, конспектували, вели діалог, коли викладачка того хотіла. Півтори години зазвичай проходили швидко. Це заняття не стало винятком. Вона навіть незчулася, як пролунав дзвінок, після якого до її столу підійшли старости, щоб підписати журнали відвідування. Краєм ока викладачка побачила, як Карпенко виходить з приміщення. На серці з'явилося розчарування, однак Ася одразу ж його розвіяла, наказавши собі навіть не думати про зайве.

Час ішов, а Карпенко продовжував кожної пари пильно спостерігати за Асею. Здавалося, його холодний погляд, точно осінній туман, пронизує наскрізь. Утім, вона легко вдавала невимушеність і спокійно вела заняття далі. Андрій часто підходив до викладачки після завершення пари й довго уточнював деталі матеріалу. Хоча насправді було помітно: це лише привід для того, щоб підійти. Ася не гнівалася — навпаки, така увага їй подобалася.

Приблизно через місяць після початку нового семестру студент, як завжди, підійшов.

— Станіславо Вікторівно! — всміхнувся якось хижо. — Як вам погода?

Погода Асю не радувала: було занадто холодно й доводилося чекати маршрутку, по сорок хвилин тупцяючи на зупинці.

— Я не в захваті, — відповіла коротко.

— Підпишіть журнал, будь ласка, — ніби ненароком, сказав хлопець, — так, згоден з вами, морози не приємні, а обіцяють ще лютіші. Може, вас підвести сьогодні? Я на авто — в ньому, до слова, є підігрів сидінь. Знаєте, класна штука. Особливо зранку, коли машина за ніч добряче охолола. А шкіряні сидіння ще більш холодні. Висока теплопровідність і все таке. То як? Згодні?

Ася розуміла, що хлопець заговорює їй зуби. Мабуть, хотів відвернути увагу від найголовнішого — журналу.

— А де Ніна? — маючи на увазі старосту, запитала викладачка.

— Тепер я — староста групи. До речі, було б зручно мати ваш номер телефону про всяк випадок. Нам ще стільки часу разом... е-е-е... співпрацювати. Це не завадило б. Обіцяю, що телефонуватиму лише за нагальної потреби. І в робочий час.

Андрій дивився на Асю інакше. Винувато, лагідно, ніби ластився. Та вже тримав розблокований смартфон напоготові.

«Ох і підлабузник!» — подумала Ася й узяла до рук свій телефон.

— Кажи номер, — несподівано навіть для самої себе перейшла на «ти», однак негайно поспішила виправитися: — кажіть...

Карпенко продиктував номер швидко, ніби хвилювався, що викладачка зараз передумає. Ася натиснула кнопку виклику й дочекалася, коли телефон нового старости задзвонить. Зазвучала популярна мелодія — і Ковальова мигцем подивилася на екран чужого смартфона, де вже з’явилося її ім'я. Дивуватися було нічому — Ася не приховувала свій номер від студентів, бо готова була відповідати на їхні запитання завжди. У межах розумного, звичайно. Проте, навіщо було розігрувати цю виставу перед нею, не розуміла. І запитувати не збиралася — Андрій, напевне, цього й хотів: будь-яким чином продовжити їхній діалог.

— Ну що ж, вітаю вас із новою посадою! Сподіваюся, вона принесе вам море досвіду й позитиву. А мені вже час на наступне заняття. Всього найкращого!

Ася широко всміхнулася та пройшла повз хлопця, вдихаючи його п'янкий, чудесний аромат.

— Дякую! — кинув Карпенко їй навздогін і пішов слідом. — Можливо, вам допомогти донести книги?

— Ні, дякую! Вони не важкі.

— А?...

— Андрію, — не дала сказати йому, — йдіть на заняття й облиште мене, я не потребую зараз допомоги. А якщо мені раптом знадобиться перенести непідйомну кількість книг, першою людиною, до якої я звернуся, будете ви!

— Гаразд, — відповів хлопець, проте все одно пішов за нею.

«Ну що за причепа!» — подумала викладачка з обуренням, але на душі все одно вирувало приємне тепло. Андрій знову почав щось говорити, проте телефон Асі задзвонив — і дуже вчасно! То була мама.

— Привіт, моя хороша, — відповіла на дзвінок, вдаючи, що вже й забула про студента, хоча прислухалася до його кроків. — Як ви там? Як тато? Бабуся?...