Розділ 1

Ася Ковальова опустила маску на підборіддя та вдихнула на повні груди. Колеги щодня сперечалися: коли ж уже закінчиться той карантин. А їй хотілося лише якнайшвидше повернутися у форму: коронавірус не просто позбавив здоров'я, нюху й відчуття смаку, а ще й виснажив фізично. Їй здавалося, що вона от-от розсиплеться на мільярди атомів. Але доводилося збирати себе докупи, адже скоро мав відбутися іспит у другого курсу.

Першою в авдиторію залетіла староста Ніна — низенька дівчина з пишними формами. І хоч Ася зі своїми ста сімдесятьма сантиметрами не вважала себе надто високою, Ніна проти неї здавалася зовсім низькою.

— Доброго ранку! — гукнула староста від дверей. — Усі в зборі, можемо починати!

Викладачка поглянула на годинник, смикнувши рукав. До дзвінка залишалося ще три хвилини. Три хвилини особистого простору, спокою. Вона могла б за ці три хвилини погортати стрічку у фейсбуці. Могла б написати мамі, що почувається набагато краще й скоро приїде додому. Могла б подивитися в люстерко: перевірити, чи не зіпсувався макіяж. Але ж ні! Сьомій групі кортіло швидше розпочати іспит із цивільного права.

— Можете тоді заходити, — кивнула Ася й поправила маску.

Студенти заходили по черзі, тягнули білети та йшли готуватися. Хтось із них старанно писав, порушуючи тишу звуками ручки, хтось із розгубленим виразом обличчя дивився на аркуш паперу. Мартиненко, запеклий двієчник, намагався списати. Ася одразу це помітила, посвердлила студента таким поглядом, що хлопець з переляку навіть шпаргалку на підлогу впустив. Добре, що маска прикрила веселу усмішку. Шкода лише, не могла приховати сміх. А сміятися з Мартиненка хотілося, адже він мав такий кумедний вигляд!

Іспит повільно добігав кінця. Студенти отримували оцінки за знання й щасливі покидали авдиторію. За десять хвилин до закінчення — саме тоді, коли зляканий Мартиненко намагався видушити з себе хоча б якісь мінімальні знання, — двері відчинилися. На порозі з'явився незнайомий Асі хлопець. Він мав розтріпаний вигляд: мовби щойно прокинувся й забув перед екзаменом передягтися. Хоча речі на ньому були дорогі. Взяти хоча б оту синю куртку, яку Ася нещодавно бачила у вітрині розкішного брендового магазина, коли прогулювалася торговим центром. Та й увесь інший одяг так і кричав: перед вами не проста людина, це точно синочок багатого татка. А в тому, що хлопець не за власний кошт придбав ці речі, дівчина була впевнена. Бачила вона таких хлопчиків у «золотих пелюшках» — їх серед студентів вистачало.

Золотисто-русяве волосся незнайомця було до того скуйовдженим, що захотілося негайно хоча б рукою пригладити, надати людського вигляду. А симпатичне обличчя, мабуть, допомагало клеїти дурненьких, наївних дівчат.

Хлопець дивився на студентів, що відірвалися від своїх білетів. Хтось посміхався, хтось хитав головою, Мартиненко прикрив обличчя рукою, ніби йому стало соромно.

«Ага, мабуть, Карпенко, — здогадалася Ася, — прийшов — і то добре!»

Карпенко Андрій жодного разу не з'явився на її заняттях. До такого Ася ставилася нормально. Сама за часів студентства інколи пари прогулювала.

Андрій, навіть не глянувши в бік викладачки, всівся за першу парту, змусивши свого одногрупника-відмінника перебратися назад, і став читати його білет.

Таке ставлення лише розважило дівчину. Вона невідривно стежила за студентом-прогульником. Він так довго вдивлявся у той білет, що Асі здалося, ніби хлопець досі читає по складах, як у початковій школі. Вона усміхнулася, а потім знову опустила маску на підборіддя: сил терпіти цю задуху не було.

— Даруйте! — звернулася до Андрія. — Ви, мабуть, дверима помилилися. Тут екзамен у юристів.

— А я — юрист, — впевнено відповів Карпенко й подивився на Асю з-під лоба. 

Її наче блискавкою вшпарило від того пронизливого погляду. Враз відчула себе незахищеною: здавалося, він заглядав у її душу, в саме серце, проте аж ніяк не в очі. Навіть мову відібрало від розгубленості. Мозок посилено запрацював, аби видати хоча б щось розумне, втім серце йому заважало.

Два погляди боролися понад хвилину. Сьома група беззвучно спостерігала за мовчазною баталією, як їм здавалося.

Та насправді Ася відчувала розгубленість — не знала, що казати далі. І взагалі забула про слова та як їх вимовляти. Серце стугоніло в грудях від його сірих очей, схожих на грозове небо.

***

Андрій не хотів учитися на юридичному. Він узагалі нічого не хотів. Йому було до вподоби безтурботне мажорське життя: вечірки, тусовки, клуби, бари... Ще за часів навчання в школі він без проблем влився в нічне життя. Хлопець навіть не пам'ятав, коли його старші друзі (сини батькових партнерів) вперше потягли з собою до бару. У п’ятнадцять? Чотирнадцять? Добре, що він завжди здавався старшим, ніж було насправді.

Хіба в дев'ятнадцять хочеться гризти граніт науки? Аж ніяк. На думці зовсім інше. Що саме? Та хоча б дівчата!

Жінок Андрій любив. А вони впадали за ним. Звісно ж, симпатичний, молодий, при таткових грошах. Шкода лише, що для хлопця вони були розвагою на один раз. Рідко коли міг дві ночі з однією провести. Але й жодного разу своїм кралям нічого не обіцяв — так друзі навчили.

В універі Карпенко з'являвся нечасто. Та якщо все ж навідувався, то лише для того, щоб скласти іспит або залік, а точніше — притиснути викладача авторитетом батька. Ну або покласти до кишені копійчину. Правильніше, зелененьку банкноту, а то й не одну. І лише зрідка доводилося впливати на тугих викладачів через батькових знайомих, що працювали у верхівці факультету.