Розділ 12

Тато отримує кулаком в обличчя. Не чекає такого, тому відступає, але йому вдається встояти на ногах. Все це виглядає просто жахливо, але я не можу впевнено сказати, що мені шкода тата. Він отримав за те, що образив власного онука. 

– Ти пошкодуєш! – цідить тато, а Руслан взагалі на нього не зважає. Він у мій бік взагалі не дивиться. Швидко йде всередину, забирає Бодю, Ніку і батьків. Коли вони повертаються, Наталя Іванівна дивиться співчутливо саме на мене. 

Усі вони сідають в автомобіль і їдуть, а мені так шкода стає… Я не розумію, чому все саме так. Чому мої батьки такі? 

– Ти більше не будеш спілкуватися з цими людьми! – гиркає тато і на мене наступає. Тицяє пальцем і дивиться так, наче це я спровокувала таку ситуацію. 

– Це не тобі вирішувати! – випалюю. 

– Я – твій батько! Все, що у тебе є – це моя заслуга! 

– І що? Будеш шантажувати мене цим центром чи автівку забереш? А може, квартиру? Дійсно думаєш, що це щось змінить? – питаю серйозно.

– Вперта дурепа! Така ж, як і твоя сестра була! – цідить розлючено. – Поїхали звідси! 

Тато швидко повертається до автомобіля, а мама за ним. Квіти, що вони збиралися мені подарувати, лежать просто на асфальті, тому піднімаю їх і викидаю у сміття. 

Автівка зі свистом зривається з місця, а я сідаю на лавку і дуже сильно стримуюсь, щоб не розревітися. Руки тремтять, а в грудях щось тисне і дихати нормально не дає. 

– Що сталося? – поруч сідає Оля і торкається мого плеча. – Я бачила твоїх батьків.

– Усе жахливо, – зітхаю. – Усе просто жахливо. 

Розповідаю Олі все, що тут сталося, і вона очікувано стає на бік Руслана. Як би я не любила своїх батьків, те, що вони сказали про Бодю – не можна пробачити. 

– А якщо твій батько закриє центр? Без його фінансування ми не витягнемо, – хмуриться Оля.

– Я не думаю, що до цього дійде, – шепочу. – Тато не ідіот. Він розуміє, що такими діями втратить і другу доньку.

– Точно розуміє? – недовірливо питає Оля.

– Я на це сподіваюсь. 

Відкриття центру насправді проходить чудово. Нам вдалося набрати кілька груп, і є навіть такі, що хочуть індивідуальні заняття. Вже завтра ми будемо складати графіки та обдзвонювати усіх. А сьогодні я хочу тільки одного – відпочити. 

У голові все перемішалося після цієї ситуації. Мені боляче і неприємно. Є відчуття, що я не зможу достукатись до батьків. А ще боюсь, що тепер Руслан заборонить мені бачитись з Богданом. 

Після того, як закриваю центр, вирішую поїхати в одне особливе місце. Автомобіль мчить трасою, а я міцно тримаю руками кермо. Ще в місці купила букет троянд, і тепер він лежить на сусідньому сидінні. 

Залишаю автівку біля воріт кладовища й, стискаючи в руках квіти, йду поміж рядів до потрібної могили. На вулиці починає сутеніти і, якщо чесно, мені тут не дуже спокійно, але до глибокої ночі ще довго, тому впевнено йду вперед. 

Коли зупиняюсь перед могилою Олени, намагаюсь глибоко вдихнути. З очей течуть сльози, і я не можу їх зупинити. Не знаю, як мені бути. Я заплуталась.

Я люблю маму і тата, але їхні вчинки штовхають мене до зовсім інших почуттів. Не розумію їх. Не знаю, як достукатись. І певною мірою навіть заздрю Олені, яку все це більше не обходить. 

– Я квіти тобі принесла, – кажу і ставлю їх у вазу. Ті, що приносила перший раз, хтось забрав. Мабуть, зів’яли і їх викинули. – Мені здається, що колись ти любила квіти. 

Сідаю на лавку і витираю сльози пальцями. Над головою кричать ворони – і неприємний холод біжить шкірою. 

– Не люблю кладовища, – шепочу. – Але до тебе захотілось приїхати. 

– Не чекав, що ти будеш тут, – чую за спиною голос Руслана і підстрибую на місці. 

– Ти мене налякав, – кажу невдоволено.

– Пробач, – Руслан сідає поруч зі мною і під ноги собі дивиться. – Я хотів Олену провідати.

– Я теж, – шепочу. 

Кілька хвилин сидимо мовчки. З появою Руслана мені вже зовсім не страшно і можна сидіти тут скільки завгодно. До настання темряви точно. 

– Пробач за тата. Я не розумію, що з ним відбувається, – кажу і на Руслана дивлюсь. – Я боюсь, що тепер ти будеш проти мого спілкування з Бодею. 

– Чому? Він тебе любить, – відповідає. – Ви можете і далі спілкуватися. 

– Дякую, – тепер дійсно стає краще. 

– Щодо Ніки… – Руслан зупиняється, а я здивовано на нього дивлюсь. Так цікаво, що він скаже про свою наречену. – Я думаю над тим, щоб закінчити наші стосунки. 

– Що? – випалюю. 

– Коли ми тільки почали зустрічатися, вона була іншою. Багато часу проводила з Бодею. А потім почала вимагати, щоб я обирав між нею та сином. 

– І що ти обрав? 

– Бодю, звісно, – усміхається. – Ніка зрозуміла, що я без сина нікуди, і наче змирилася. А потім з’явилась ти, і… вона почала ревнувати. Їй здається, що я можу закохатись у тебе. Нібито ти сестра моєї дружини і… я можу щось до тебе відчувати.