Розділ 11

Тримати дистанцію виходить доволі добре, адже сьогодні Руслан не ночує вдома. Я кілька разів підходила до вікна, шукаючи поглядом його автомобіль, але не знайшла. Схоже, він у змії-Ніки залишився. 

І знову дратуюсь. Не розумію, чому так, адже мене не повинно хвилювати, з ким спить Руслан. Але хвилює.

Цієї ночі сплю погано. Тільки-но заплющую очі, бачу Руслана з Нікою… Це божевілля якесь, адже я маю про відкриття центру думати, а не про цих двох. 

Невже Руслан мені подобається? Але ж він чоловік моєї сестри! І в нього є наречена!

Якийсь дивний коктейль виходить, і мені точно не варто його пити. Але так хочеться.

Зранку прокидаюсь зла і невиспана. Доводиться накласти тонну макіяжу, щоб  сховати темні кола навколо очей і бліду шкіру. Одягаю сукню зеленого кольору і роблю укладку. Туфлі на підборах завершують образ, і я готова!

Залишаю квартиру і йду сходами вниз. Виходжу на вулицю і прямую до своєї автівки. Сьогодні доведеться поїздити. Дещо привезти, дещо відвезти, тому сідаю за кермо. 

Поки автівка прогрівається, озираюсь, шукаючи поглядом позашляховик Руслана. Та його немає.

Знову злюсь і їду в центр. А вже там роботи стільки, що про Руслана миттєво забуваю. Відкриття через кілька годин, і я дуже хвилююсь. Хочу, щоб усе пройшло ідеально. 

Коли починають приходити перші гості, я першою їх зустрічаю. Матусі з дітками, люди, які хочуть підтягнути знання іноземних мов. Всім цікаво, що ж це за центр такий і які тут ціни. Викладачі на місці проводять консультації й одразу пишуть список охочих навчатися. 

– Усе наче добре, – озирається Оля. – Так багато людей.

– Ага, – кажу. – Несподівано, але приємно. 

Коли всередину заходять дідусь і бабуся Боді, я не можу стримати усмішки. Сам Богданчик теж тут. Йде до мене з великим букетом квітів. Це так мило, що в мене сльози на очах виступають. 

– Вітаю, Кіро! – усміхається і букет мені дає. Забираю квіти і цілую малого в щоку. 

– Дякую, – усміхаюсь у відповідь. – Я рада, що ви прийшли. 

– Тут так гарно, – Наталя Іванівна крутить головою в різні боки. – Ти така молодець, Кіро. 

– Я старалася, – кажу. – Ви можете поїсти закусок і випити шампанського. Можливо, і вам сподобаються наші уроки й оберете для себе щось.

– Хіба що для Боді, – сміється Степан Михайлович. – У нього певні проблеми з англійською. 

– Я готова допомогти, – кажу. – Буду з тобою індивідуально займатися. 

Мене кличе Оля, тому гостей залишаю. Є люди, які хочуть поспілкуватися особисто зі мною, тому деякий час доводиться приділити саме їм. 

У мене такий хороший настрій зараз. Я так довго до цього йшла. Моє дітище – це моя гордість, і я готова все зробити, щоб цей центр любили та з радістю відвідували. 

Моя ейфорія триває рівно до того моменту, як у зал заходять нові гості. 

Руслан у компанії Ніки. 

Чоловік тримає в руці квіти, а Ніка таким поглядом усе розглядає, наче потрапила у якийсь хлів. Усім своїм виглядом показує, що їй тут некомфортно перебувати. 

– Привіт! – наближаюсь до них і на Руслана дивлюсь. 

– Вітаємо з відкриттям, – говорить Руслан. – Масштаби вражають. 

– Дякую, – забираю квіти. – Бодя з дідусем і бабусею вже тут. 

– Він дуже чекав, коли ж піде до тебе на відкриття, – усміхається Руслан. 

– Русе, вип’ємо шампанського, якщо вже прийшли сюди? – Ніка взагалі на мене не зважає. 

– Я за кермом. А ти випий, якщо хочеш, – відповідає. 

– Тату! – до нас біжить Бодя та обіймає Руслана. – Я чекав тебе вчора. Чому ти не прийшов?

– Богдане, ти вже дорослий хлопець! – влізає Ніка. – Час звикати, що ніхто не буде читати тобі казок на ніч. У твого батька є своє життя!

– І що? – не можу втриматися від коментаря. – Син у це життя не вписується? 

– Саме так! – цідить Ніка. – Руслан йому вісім років присвятив. Тепер час і про себе подумати!

Я бачу, як засмучується Бодя після її слів. І не розумію, чому Руслан мовчить. Він що, підтримує її? Мабуть, так, якщо ніяк цю ситуацію не виправляє.

– Бодю, ходімо зі мною! – беру хлопчика за руку. – Я дещо тобі покажу. 

Племінник киває, і я його забираю. Роблю помітку в голові ще раз з Русланом поговорити. Може, ця змія його приворожила? Як інакше пояснити те, що він повністю на її боці? А може, вона настільки хороша в ліжку, що Руслан не може її кинути? 

– Ти як? – питаю у Боді, коли виходимо на вулицю і сідаємо на лавку. 

– Я ненавиджу цю Ніку! – злиться і руки в кулаки стискає. 

– Я тебе розумію, – торкаюсь його плеча. – Але не варто хвилюватися. Тепер у тебе є я. 

– Дякую, Кіро, – Бодя усміхається, але його очі залишаються сумними. Мені так шкода його, але як допомогти – не знаю. Тут потрібен Руслан, а він зараз зі своєю подружкою.