Розділ 9.1

Руслан встає і подає мені руку. Я її приймаю і чомусь знову ніяковію. Бодя тим часом бере в руки м’яч і біжить на свій бік, а ми навпроти стаємо. 

– Готова? – питає Руслан та усміхається мені.

Киваю і глибоко вдихаю. Якась дивна реакція якщо чесно. Руслан практично одружений чоловік. Ще й колишній моєї сестри. Він не може мені подобатися!

– Почали! – кричить Бодя – і я наче з прострації виринаю. Руслан вправно обігрує сина, а тоді дає мені пас. Залишається тільки у ворота потрапити, але я промахуюсь. Абсолютно випадково. 

– Кіро, тобі ще вчитись і вчитись! – сміється Бодя, а я усміхаюсь. Заради такої щирої усмішки можна й промахнутись. 

Кілька разів ми таки забиваємо, але більше голів все одно у Боді. Навіть Руслан раз чи два б’є повз ворота. Коли в черговий раз біжу з м’ячем до воріт, неочікувано нога їде по траві і я падаю. Не встигаю опам’ятатись, як поруч з’являється Руслан. Він впирається колінами в траву і торкається пальцями моєї щоки. 

– Ти як? Не забилась? – питає, а я в його очі витріщаюсь і слова сказати не можу. Руслан щиро хвилюється, а я чомусь хвилююсь ще більше, але не тому, що гепнулась у траву…

– Усе гаразд, – кажу і намагаюсь піднятись. Він руку від обличчя забирає і хапає мене за лікоть. Встаємо разом, і я оглядаю себе. Наче все нормально.

– Думаю, що на сьогодні досить, – говорить Руслан. – Ти переміг!

– Ура! – Бодя стрибає навколо нас, і я сама не можу стримати усмішки. 

– Наступного разу я точно виграю! – кажу йому. 

– Побачимо, – хмикає. 

Разом заходимо в будинок, а тоді й у ліфт. Мої штани в жахливому стані. Доведеться їх викинути, але… мені не шкода. Це був дійсно чудово проведений час. 

– Точно все добре? – питає Руслан, коли збираюсь виходити. 

– Точно, – усміхаюсь йому. – До зустрічі, малий!

– Бувай, феє!

Ну і як після такого не усміхатися? Настрій на висоті, тому, повернувшись додому, відразу йду в душ і готую собі перекус. Все-таки скоро в ресторан, не хочу набивати шлунок вдома. 

За цілий день ні мама, ні тато мені не телефонували. Я справді думала, що вони змінять свою думку. Спробують якось виправити ситуацію, але ні. Не хочу думати про це, щоб не засмучуватися, але ці думки все одно засіли в голові. 

Вирішую одягнутись у ресторан відповідно. Звичний зручний одяг залишаю в шафі та одягаю сукню. Коротку і чорну. Туфлі на підборах, макіяж та укладка. Виглядаю на всі сто, тільки сум в очах ніяк не забрати. 

Рома ще раніше скинув мені повідомлення з адресою ресторану, тому сідаю у свій автомобіль і їду туди. Дорогою багато думаю, і чомусь всі думки про Руслана. 

Я не розумію, чому відчуваю до нього те, що не повинна відчувати. Цей чоловік не може мені подобатися. Та й навряд чи він готовий кинути свою змію заради іншої. 

Так, щось мене не туди понесло. Я вже думаю про те, щоб Руслан розійшовся з Нікою! Та якщо так подумати, не бачу в цьому нічого поганого. Бодя точно зрадіє. І батьки Руслана теж. І я… 

Залишаю автівку поряд зі спортивним конем Роми і йду всередину, стукаючи підборами по плитці. Рому помічаю одразу, і він мене теж. Повільно розглядає з голови до ніг і бере в руки черговий букет квітів, який до цього лежав на столі. 

– Виглядаєш відпадно, – заявляє і букет мені дає. – Це щоб провину загладити.

– Дякую, – усміхаюсь. Квіти ставлю на край столу і чекаю на офіціантку, щоб зробити замовлення. – Як самопочуття?

– Так собі, – кривиться. – Я зробив висновок, що пити більше не буду. 

– Це правильно, – хмикаю. – Пити ти не вмієш. До речі, не розкажеш, чому напився? Має ж бути причина. 

– Причина є, тільки… тобі вона не сильно сподобається, – бурчить Рома. 

Я розумію, що він має на увазі. Швидше за все, він дійсно щось до мене відчуває, але сказати не може. Розуміє, що я відмовлю і нашій дружбі настане кінець. 

Я не готова втрачати Рому як друга. Ми стільки років спілкуємось. Я люблю його і хочу бачити поруч. Але люблю як друга, і саме це найгірше для нього.

Офіціант приносить меню, тому на деякий час всі розмови відкладаються. Замовляю собі стейк, салат і вже потираю руки в очікуванні чогось смачненького. 

Моє щастя триває недовго. Рівно до того моменту, як у ресторані з’являється Руслан у компанії своєї змії. От я не розумію – у цьому місті що всього один ресторан? 

Ніка теж мене помічає і невдоволено супиться, а от Руслан дивиться спочатку на мене, а тоді – на Рому. 

– Щось не так? – питає Рома, прослідкувавши за моїм поглядом. – Ти їх знаєш? 

– Знаю, – бурчу. – Це Руслан і його наречена Ніка. 

– Який сюрприз, – хмикає. – Цей Руслан на тебе витріщається.

Рома не задоволений, а я здивована. Сиджу до цієї пари спиною, але шалено сильно хочу їх бачити. І навіщо мені це? Знову сама себе не впізнаю.