Розділ 9

Наступного ранку йду у свій центр. Роботи там багато і відкриття зовсім скоро. Зараз активно працює реклама і йде робота з пошуку викладачів та інших працівників. 

Хочу, щоб усе було ідеально, саме тому прискіпливо ставлюсь до всього. Навіть до вибору кольору парт і стільців. Проводжу ще кілька співбесід сьогодні та радію, що викладацький склад повністю укомплектовано. 

У мене навіть помічниця з’являється, яка складає списки викладачів та учнів, які вже записалися, ну і виконує всі мої настанови. 

– Через годину у тебе зустріч з організаторами свята, – говорить Оля, заглянувши у мій кабінет. – Вони пообіцяли приїхати сюди. 

– Чудово, – усміхаюсь. У мене так багато ідей, як усе має бути. Хочу незабутнє відкриття цього центру, і зроблю його таким. 

Єдине, що не дає мені спокою – це ставлення тата до всього цього. На цей час практично все фінансує він, і я навіть думати не хочу, що буде, якщо він відмовить мені у допомозі. Я хочу вийти в нуль, щоб не бути від нього залежною, а вже потім буду потроху повертати борги, коли почну заробляти. 

Розумію, що це процес не одного дня. Потрібно докласти дуже багато зусиль, щоб був результат, але я горю цією справою і впевнена, що все буде добре. 

Жінка, яка займається організацією різних свят, заходить у мій кабінет рівно через годину. Ми довго обговорюємо, як усе має бути, і в кінцевому результаті домовляємось, що відкриття буде через два дні. Цього часу достатньо, щоб усе підготувати. 

Щаслива, вирішую піти на обід. Поки жую свій салат, мені телефонує Рома. Спочатку не хочу відповідати, але мені цікаво, як він там, тому слухавку таки піднімаю.

– Кіро, пробач ідіоту! – випалює. – Я не знаю, що на мене найшло! 

– І я не знаю, що на тебе найшло, – бурчу. – Я розчарована. Ніколи тебе таким не бачила.

– Цього більше не буде. Обіцяю! – заявляє. – Я не пам’ятаю, як додому потрапив. Ти допомогла?

– Руслан. Чоловік Олени, – пояснюю. – Він побачив, як я тягнула тебе на собі, і погодився відвезти.

– А він звідки взявся? Ви тепер друзі, чи як? – невдоволений тон Роми мене дивує. 

– Знайомі, – кажу. – Не вигадуй того, чого немає. 

– Пробач, – одразу змінює хід розмови. – Давай зустрінемось сьогодні. Повечеряємо разом. Я готовий оплатити все, що ти замовиш. 

– Нічого собі! – хмикаю. – Ну що ж, тебе ніхто за язика не тягнув. Напишеш, куди під’їхати. 

Я рада, що Рома розуміє свої помилки. А те, що готовий оплатити вечерю – взагалі чудово. 

Завершую обід і знову повертаюся на роботу. Чесно кажучи, цілий день чекаю на дзвінок від мами чи тата, але вони мовчать. Я розумію, що треба запросити їх на відкриття, але чи прийдуть – це вже інше питання. 

Коли після роботи повертаюсь додому, бачу Бодю на майданчику з друзями, а бабусю – на лавці з іншими жінками. Наталя Іванівна також мене помічає і йде назустріч. Навіть обіймає мене, що дуже приємно.

– Кіро, я хотіла вибачитися за Ніку. Ця дівчинка інколи не думає, що говорить, – збентежено говорить мама Руслана. 

– Не переймайтесь. Це я вже зрозуміла, – кажу. – До речі, післязавтра відкриття мого центру. Я буду рада бачити вас там. 

– Вітаю тебе! – усміхається Наталія Іванівна. – Звісно, ми прийдемо. Тільки скажеш точний час та адресу. 

– Звісно, скажу.

– Кіро! – чую дзвінкий голос Боді, і вже за мить хлопчик обіймає мене зі спини. – Пограєш зі мною? 

– У що? – питаю. 

– У футбол. Ось там є майданчик, – Бодя показує кудись за будинок, і я погоджуюсь. Ну а що? Відмовляти йому точно не стану.

Бодя бере м’яч і веде мене на відкритий майданчик, де можна посидіти на траві чи пограти у м’яча, чим ми й займемось. Територія тут дійсно неймовірна, можна навіть пікнік влаштовувати. 

Наталія Іванівна йде до подруг, а ми з Бодею стаємо по різні боки та намагаємось забити гол одне одному. Це доволі весело, тільки я чомусь програю. 

– Такий собі з тебе футболіст, – хмикає Бодя.

– Просто у мене навичок немає, – кажу захекано. 

– Ви що тут робите? – питає Руслан і сідає поруч зі мною просто у траву. Я не очікувала, що він прийде сюди, тому трохи засоромилась. Не розумію тільки чому. 

– У футбол граємо, – випалює Бодя. – Тільки Кіра програє! 

– А якщо я їй допоможу? – несподівано пропонує Руслан. – Ми з Кірою проти тебе.

– Круто! – малий починає стрибати на місці від захвату. 

– Ми в одній команді? – питаю у Руслана. Він сидить зовсім близько, і тепер мені добре видно, що очі у нього теж блакитні, як у сина. 

– Ти проти? – цікавиться. 

– Та ні. 

Руслан встає і подає мені руку. Я її приймаю і чомусь знову ніяковію. Бодя тим часом бере в руки м’яч і біжить на свій бік, а ми навпроти стаємо. 

– Готова? – питає Руслан та усміхається мені.