Розділ 8.1

– Привіт! – кажу зніяковіло і практично заношу Рому в кабіну. 

Двері зачиняються, і тепер утрьох їдемо вниз. 

– Допомога потрібна? – питає Руслан. 

– Ага, – киваю. Насправді мене дико болить спина, а Рома майже заснув і навіть не розмовляє. 

Руслан доволі легко забирає мого друга і на себе спирає. Стає набагато краще. Тепер ще треба якось додому його доставити.

– Кавалер твій? – питає Руслан і погляду з мене не зводить. 

– Друг, – кажу. – Напився і до мене приїхав. 

Ліфт зупиняється, і Руслан першим виводить Рому. Я ж поспішаю за ними. Таксі поки не видно, тому Рома опускається на лавку і бурмоче щось собі під носа, а ми стоїмо поруч з ним. 

– Дякую, що допоміг, – кажу збентежено. 

– Без проблем, – Руслан продовжує стояти поруч, і я не розумію, чому так. Він нікуди не поспішає, чи хоче допомогти посадити Рому в автівку? 

На щастя, таксі таки прибуває, і тут розпочинається найцікавіше. Водій відмовляється везти Рому. Дивиться на його стан і їде геть. 

– Просто прекрасно! І що тепер робити? – злюсь. 

– Давай я відвезу, – несподівано пропонує Руслан. – Тільки тобі доведеться також поїхати. Допоможеш до квартири його доставити. 

Здається, це єдиний варіант. Якщо не погоджусь на пропозицію Руслана, доведеться тягнути Рому назад у квартиру. 

Поки Руслан підганяє свій автомобіль, я намагаюсь вбити поглядом свого друга. Мені дико соромно перед Русланом. Тепер він подумає, що у мене друзі – алкоголіки… 

Удвох нам вдається заштовхати Рому на заднє сидіння, і він одразу засинає там. Я ж сідаю спереду поруч з Русланом і кажу адресу. 

– Ти нічого не подумай. Рома хороший, – починаю виправдовуватись. – Сама не розумію, що з ним сталося сьогодні. 

– Може, нерозділене кохання? – усміхається Руслан. 

– Може, – бурчу. 

Тішить те, що живе Рома не так далеко. Всього п’ять хвилин по порожніх дорогах – і ми на місці. Попереду найважче – дістати його з автівки й у квартиру занести. 

Мені доводиться тримати двері, поки Руслан тягне його на собі. Добре, що Рома на першому поверсі живе і не треба високо підніматися. Руслан намацує ключі від квартири в кишенях Роми та передає їх мені. Я відмикаю двері, вмикаю світло, і нарешті Руслан кидає свою ношу на диван у вітальні. 

– Ти впевнена, що можна залишати його одного? – питає Руслан.

– Впевнена, – кажу. – Проспиться – і буде як новенький. 

Залишаємо квартиру, захлопнувши двері, і йдемо на вулицю. Сідаємо в салон автомобіля і повертаємось додому.

– Твоя наречена не зрадіє, що ти провів зі мною час, – кажу і на Руслана дивлюсь. 

– Я розберусь. Не хвилюйся, – відповідає стримано. 

– Я їй не подобаюсь, – додаю.

– Це теж не проблема. Ти можеш спілкуватися з Бодею, – каже. – Скажи краще, чи розмовляла ти з батьками щодо Олени.

– Розмовляла, – видихаю – і одразу стає важко дихати. – Вони навіть слухати не хочуть про неї та про Бодю. Це… жахливо. 

– Мені шкода, – у голосі Руслана чути співчуття. 

– Мені теж, – шепочу. 

Далі їдемо мовчки. Я не знаю, що говорити, а Руслан про щось своє думає. Мені здається, що він хороший. Такого сина виховав, батьки гарні люди. Тільки наречена підкачала… Взагалі не розумію, де він її відкопав. 

Коли прибуваємо на місце, залишаємо автомобіль і йдемо до під’їзду. Разом заходимо в ліфт і піднімаємось спочатку на мій поверх. 

– Я дуже сподіваюсь, що Олена була щаслива з тобою, – кажу, коли двері відчиняються. 

– Можеш не сумніватися, – відповідає. 

– Дякую.

– За що? – дивується. – Я ж нічого не зробив.

– Зробив. Допоміг їй, коли нікого поруч не було. 

Залишаю кабіну, і двері зачиняються. В останній момент мій погляд зустрічається з поглядом Руслана – і всередині щось стискається. Не можу пояснити собі що це, але цей чоловік мені однозначно подобається. 

Повернувшись у квартиру, сподіваюсь нарешті заснути, але нічого не виходить. Йду на балкон з чашкою чаю і довго дивлюсь у темряву перед собою. 

Тепер я розумію Олену. Їй було важко жити з батьками. Під їхнім цілковитим контролем. Тепер, коли залишилася тільки я, вони й мені хочуть нав’язати свою думку. Тільки от не буде цього. Я не дозволю. І чоловіка оберу собі такого, як сама захочу, а не того, що мамі підходить. 

Засинаю далеко за північ. У голові стільки всього. Я навіть ловлю себе на думці, що готова ще раз з батьками поговорити. Ну не можуть вони бути такими холодними. Це ж їхня донька та онук! 

Тільки-но зберусь з силами, знову поїду додому, а поки що буду тримати дистанцію. Не хочу сваритись, але мовчати – також не варіант.