Розділ 8

– Я з Бодею попрощаюсь і піду, – кажу і в коридор виходжу. Двері в кімнату хлопчика відчинені. Коли хочу зайти, чую, що він про мене з татом розмовляє. 

– Кіра – чудова! Я такий радий, що у мене тітка з’явилася! Можна вона частіше буде до нас у гості приходити? 

– Можна, – відповідає Руслан. 

Ну і як тут не радіти? Після почутого навіть про змію Ніку забуваю. Стукаю в одвірок, і хлопці як за командою повертають до мене голови. 

– Пробачте, що заважаю, та мені вже час, – кажу. 

Бодя чує це і на ноги підводиться. Біжить до мене і за талію обіймає. 

– Тато дозволив тобі частіше до нас заходити, – випалює. 

– Круто! Тільки наступного разу я запрошу тебе до себе. Хочеш? – питаю.

– Так! – Бодя просто світиться сьогодні. Я ж дивлюсь на нього і не можу зрозуміти, як рідні дідусь і бабуся можуть його зневажати. Він – неймовірний хлопчик! 

Прощаюсь з малим і йду в коридор. Руслан виходить за мною і, мабуть, хоче щось запитати, але позаду нього маячить Ніка. Схоже, ця зміюка взяла собі за мету не залишати нас удвох. 

– Уже йдеш? – питає невдоволено. – Не варто тобі так часто навідувати Богдана. Ще прив’яжеться до тебе. 

– А що в цьому поганого? – питаю. 

– Ми досі не знаємо, хто ти. Особисто я тобі не довіряю, – цідить.

– Ніко, Кіра дійсно сестра Олени, – втручається Руслан.

– І що з того? – фиркає змія. – Ми не знаємо, з якою метою вона з’явилася через стільки років! 

– Я вже піду, – зупиняю її безглузді припущення. – Дякую, Руслане. 

Чоловік киває і двері для мене відчиняє. Вирішую не їхати ліфтом, а пішки пройтись. Заодно і голову провітрю. 

Ніка неабияк мене дратує. Не розумію, чому Руслан так за неї вчепився. Видно ж, що вона – змія ще та. Богдана не любить, з батьками Руслана спілкується зверхньо… 

А може, це я чогось не помічаю? Ага, не помічаю! Великого кохання між цими двома! Таке відчуття, що Руслан з нею тільки тому, що іншого вибору немає. 

І взагалі, чого це я думаю про цю дивну пару? Якщо Руслану так добре, то нехай одружується з цією змією, а мені про Бодю треба думати. От йому в цій ситуації гірше за всіх. 

Може, варто з Русланом про це поговорити? 

Повернувшись додому, йду в душ і збираюсь лягати спати. Одягаю улюблені шорти та майку, волосся збираю в гульку, але лягти так і не встигаю. Хтось дзвонить у двері. 

На годиннику початок дванадцятої й гостей я не чекаю, але, глянувши на екран домофона, розумію, що це Рома. Він дуже сильно хитається і при цьому тримає у руках букет квітів. 

Шокована, відчиняю двері – і друг практично падає в мої обійми. Заледве вдається дотягнути його до крісла і підібрати букет з коридору. Бідний вивалився з рук цього пияки. 

– Що з тобою? – замикаю двері й на Рому дивлюсь. Ще ніколи не бачила його таким п’яним. Він на ногах не тримається. Піднімає на мене затуманений погляд – і стає неприємно. 

– Кірочко… – розтягує уста в усмішці. – Я так скучив! Ти така гарна!

Його погляд торкається моїх голих ніг – і одразу з’являється бажання одягнутися. 

– Ти чому так напився? Сталося щось? – питаю. 

– Сталося, – киває. – Я кохаю тебе, а ти… 

Мені здається, що Рома зараз плакати буде. Це так дивно і трохи смішно. Він мене кохає? Але як? Ми ж друзі… Я ніколи не дивилася на нього, як на чоловіка, і не подивлюсь. 

Я не хочу, щоб він мене кохав. Тоді нашій дружбі настане кінець.

– Не жартуй так більше, – кажу, присівши поруч з ним навпочіпки. – Ти – найкращий у світі друг. 

Рома нічого не відповідає. Він дивиться на мене поглядом побитої собаки, і мені це дуже не подобається. Встаю і беру в руки телефон. 

– Я викличу тобі таксі, – кажу. 

– Не хочеш, щоб я залишився? – питає. 

– Сьогодні ти дивний, – відповідаю. – Проспись, потім поговоримо. 

Набираю номер, і машина обіцяє бути за десять хвилин. Тепер треба якось Рому на вулицю вивести. Спочатку одягаю кофту з капюшоном поверх майки та залишаюсь у коротких шортах. Засовую ноги в кеди та відчиняю двері квартири.

– Виходимо. Посаджу тебе в таксі, – кажу, і Рома підводиться. Його добряче веде вбік, тому доводиться підійти, щоб він за мене схопився. 

Так і йдемо до ліфта. Він практично лежить на мені, а я злюсь, але мовчу. Та коли двері ліфта відчиняються, стає дико соромно, тому що всередині Руслан. Він дивиться на нашу пару, а я червонію і готова прибити Рому за таку підставу. 

– Привіт! – кажу зніяковіло і практично заношу Рому в кабіну. 

Двері зачиняються, і тепер утрьох їдемо вниз. 

– Допомога потрібна? – питає Руслан. 

– Ага, – киваю. Насправді мене дико болить спина, а Рома майже заснув і навіть не розмовляє.