Розділ 7

Викликаю таксі від офісу і їду до нашого маєтку. Сподіваюсь, що мама вдома, а не на шопінгу чи в спа-салоні. Та навіть якщо її немає, я готова зачекати. Воно того варте. Просто потім не зможу заспокоїтись, не знаючи, якої вона думки про все це. 

Опинившись на території нашого маєтку, бачу на подвір’ї новенький білий Mercedes. Я точно знаю, що у батьків такої машини не було, і в голові виникає одне припущення. А що, коли її для мене купили?

У горлі з’являється клубок. Ще вчора я такою щасливою була, а сьогодні не знаю, як бути далі. Батько допомагає мені з бізнесом. Квартира, машина – це все його подарунки. Чи маю я право приймати їх після того, що дізналася? 

– Кіро… – мама зустрічає мене в коридорі. Вона виглядає розгубленою, отже, тато вже встиг усе розказати. – Я не чекала тебе. 

– Це помітно, – кажу і проходжу у вітальню. Сідаю в крісло, а мама – на диван. – Я думаю, що ти вже в курсі, чому я тут. Розкажеш свою версію?

– Що саме ти хочеш почути? – мама підвищує голос. Невже вона реально думає, що агресія допоможе? – Твоя сестра сама у всьому винна. Ми хотіли для неї кращого життя! Вона могла стати багатою і щасливою, а що обрала? Смерть? 

– Краще зупинись, – прошу її. У мене таке відчуття, що в батьків однакова програма в голові запрограмована. Вони усіх собак на Олену спускають, а своєї вини не бачать. – Я хочу знати, чому ви мовчали про її смерть. Ви ж навіть на похороні не були.

– Вона сама від нас відмовилась! – цідить мама.

– Вона померла! – не можу стримати емоції і починаю кричати. – Ви могли хоча б прийти попрощатися! Мені сказати, врешті-решт! Я стільки років вважала, що вона жива і здорова!  Ну як так, мамо?

Я так сильно хочу плакати, що не можу стриматись. Сльози течуть по щоках, а мама стоїть як пам’ятник і жодної емоції на обличчі. Я не розумію… коли мої батьки стали такими черствими? 

– А що змінила б правда? Її більше немає! – злісно випалює мама. – Треба просто забути і жити далі.

– А ваш онук? – шепочу. – Він такий чудовий. На Олену схожий.

– Досить, Кіро! У нас немає онуків. 

– Здуріти можна! – хапаюсь за голову. – Та що з вами таке? Невже образа на доньку, якої вже вісім років немає в живих, настільки велика? Олена просто хотіла бути щасливою! Вона не хотіла помирати! Як ви можете стільки часу її ненавидіти? Це просто жах якийсь! Я не розумію… 

У мене таке відчуття, що голова зараз вибухне. Мені соромно за маму. Соромно за тата. В першу чергу – соромно перед Русланом. Перед його батьками і перед Бодею. 

– Ми з твоїм батьком хотіли для неї кращого, – шепоче мама. Вперше чую в її голосі нотки болю. Вони ледь помітні, але є. – Олена нас не слухала. 

– Я краще піду, – кажу і хочу залишити будинок, але згадую про Mercedes на подвір’ї. – До речі, та автівка… вона для мене?

– Так. Батько хотів тобі подарувати, – говорить мама. 

– Де ключі? – питаю. 

Мама мовчки дістає з серванта ключі і техпаспорт на машину. Передає мені. Ховаю документ в сумку, а ключ стискаю в долоні. 

– Я можу увімкнути гордість і більше нічого від вас не приймати, але не бачу в цьому сенсу. Я досі вас не розумію і ніколи не зрозумію. Ви залишаєтесь моїми батьками, і я дуже сподіваюсь, що з часом таки відпустите ту образу на Олену і познайомитесь з Бодею. А поки що… я не знаю, як з вами спілкуватися. Мені прикро. Сподіваюсь, що вам теж. Хоча б трішки. 

Залишаю будинок і йду до автомобіля. Знімаю його з сигналізації і сідаю за кермо. Ворота відчиняються, і я залишаю двір. На трасі розганяю машинку до сотні, а тоді ще і ще. Вона чудова. Тато постарався, щоб мені сподобалась. Але… щастя всередині немає. 

Поки я тут мчу на-зустріч вітру, моя сестра дивиться на мене з неба. Мабуть, вона і на мене ображена. Я полетіла в іншу країну і стільки років не цікавилась як вона. 

Мені так шкода. Я ж її любила… і вона любила мене.  Я впевнена у цьому… 

Тепер треба навчитися жити з думкою, що її більше не треба шукати. Я знаю місце, де сестра відпочиває. Я можу прийти туди, коли заманеться. 

Потроху скидаю швидкість і перетинаю межі міста. Можливо, через кілька днів спробую ще раз поговорити з татом. От зберусь трохи, прийму все, що дізналася, і спробую ще один раз. Ну а поки що хочу налагодити контакт з Бодею. 

Їду в дитячий магазин і купую ще кілька машинок з тієї колекції, яку він любить. Беру ще торт і вино. Думаю, випити мені не завадить. 

Оскільки Руслан дозволив мені поговорити з Бодею, йду одразу до нього в гості. Цю справу я також відкладати не хочу. Життя надто коротке, щоб відкладати важливі справи на потім. 

Коли піднімаюсь на потрібний поверх і стаю під дверима в квартиру Руслана, накриває страх. А що, коли Бодя не захоче зі мною спілкуватися, дізнавшись хто я? Стільки років не було, а тут об’явилася… 

Кілька разів глибоко вдихаю і видихаю, а тоді натискаю кнопку дзвінка. Чекаю кілька секунд, і двері відчиняє Наталя Іванівна. 

– Кіро? – здивовано питає. 

– Добрий вечір, – натягнуто усміхаюсь. – Ви пробачте, що я без запрошення. Мені треба з Бодею поговорити. Він вдома?