Розділ 6

Прокидаюсь наступного ранку з диким головним болем. Сідаю, протираю обличчя руками і не вірю, що все це зі мною відбувається. Згадую, що вчора Рома тут залишився. Він довго намагався мене заспокоїти, а потім я пішла спати, так нічого йому не пояснивши. 

Коли з'являюсь у вітальні, він відкладає телефон й одразу підводиться з дивану. 

– Ти як? – Рома торкається моїх плечей та уважно розглядає.

– Не знаю, – шепочу. – Давай я каву нам приготую і все тобі розкажу. Досі не можу повірити, що все це – реально. 

Рома сідає за стіл і слухає все з самого початку. Звісно, у нього шок, точно такий, як був вчора у мене. Він мовчить, а я заледве слова підбираю. Голос сильно тремтить. 

– Мені шкода, Кіро! – він підводиться на ноги та обіймає мене. – Я не думав, що Олени може не бути в живих. 

– Я теж, – шепочу. 

– Але як таке можливо? – питає, відпустивши мене. – Я не вірю, що твої батьки нічого не знали!

– Вони знали, – голос сіпається, і я сідаю за стіл. – Руслан їм сказав. І про онука також. Саме тому я не розумію, чому вони не спілкуються з Богданом. Чому від мене все приховали. 

– А якщо цей Руслан бреше? Якщо він просто не знає, де Олена? – випалює Рома.

– Для чого йому це? Сьогодні ми їдемо на кладовище. Він покаже мені могилу сестри. 

– Поїхати з тобою? – питає Рома. Він сам ставить чашки з кавою на стіл, а тоді сідає поруч і накриває мою руку своєю.

– Не варто. Я впораюсь, – натягую на обличчя усмішку. – Дякую, що ти поруч. Мені так важко все це переживати.

– Не дякуй. Я ж люблю тебе, – Рома мене обіймає, а я радію, що маю такого хорошого друга. 

Випивши кави, йду в душ, а потім збираюсь на зустріч з Русланом. Не знаю, що одягнути. Щось чорне чи… немає значення?

Дістаю з шафи чорні лосіни і синю туніку. Волосся збираю у хвіст і від косметики відмовляюсь. Немає бажання наводити красу. Якщо ревіти буду, все одно все потече. 

Разом з Ромою залишаємо мою квартиру і їдемо ліфтом вниз. Зараз майже десята, і скоро я зустрінусь з Русланом. 

Коли виходимо на вулицю, бачу Руслана біля його автомобіля. Він стоїть, сховавши руки в кишені штанів, і, коли наші погляди зустрічаються, розглядає мене прискіпливо. 

– Я – Рома, друг Кіри! – несподівано Рома виходить вперед і закриває мене собою. – Головою за неї відповідаєш!

– Ромо! – стає ніяково. Руслан точно не зробить мені нічого поганого. Або ж я дуже наївна і чогось не розумію. – Руслане, можемо їхати. 

Той киває та обходить автомобіль, щоб сісти за кермо. На слова Роми ніяк не реагує. 

– Якщо щось станеться – одразу мене набери. Добре? – торкається руками моїх плечей і похмуро розглядає. 

– Нічого не станеться, – усміхаюсь. – Але дякую, що хвилюєшся. 

Рома відпускає, і я сідаю в позашляховик Руслана. Чоловік заводить двигун, і ми залишаємо двір. Я не можу повірити, що ми їдемо на кладовище. Все це нагадує мені якесь божевілля… 

– Як ти після вчорашнього? – несподівано питає Руслан. Він кидає у мій бік короткий погляд і знову концентрується на дорозі. 

– Не знаю, – кажу. – Досі повірити не можу. 

– З батьками не говорила? 

– Ще ні. Спочатку хочу на власні очі переконатися, що Олени більше немає, – кажу, а голос тремтить. – Руслане, я хочу сказати Боді хто я. Ти не проти?

– Ні, – спокійно відповідає. – Я думаю, він зрадіє. Останні кілька днів тільки про тебе й говорить. Фея Кіра. 

Усміхаюсь, тому що це шалено приємно. А ще приємніше – знати, що так мене називає мій племінник.  

Ми їдемо хвилин сорок. Кладовище розташоване за містом. Мабуть, тепер я буду часто їздити цим маршрутом. Коли виходимо біля воріт, вирішую купити квіти, щоб на могилу поставити. Обираю червоні троянди і йду за Русланом поміж рядів. 

Чим ближче наближаємось до могили, тим швидше б’ється моє серце і руки тремтять. Над головою кричать ворони. Цей кадр нагадує мені фільм жахів. Шкода, що це не фільм зовсім. 

– Ми на місці, – говорить Руслан і зупиняється. Я стаю поряд з ним і роздивляюсь акуратну могилу. Тут ростуть живі квіти і все чисто навколо. Видно, що за нею доглядають, тільки роблять це не мої батьки, а, швидше за все, батьки Руслана. 

Читаю ім’я своєї сестри – і так боляче стає, що вдихнути не можу. Закриваю рота рукою, але це не сильно допомагає. Через потік сліз усе розпливається, і розуміння того, що Олени більше немає, накриває наче снігова лавина. 

Похитуюсь, але Руслан встигає мене спіймати і садить на лавку. Сам сідає навпочіпки поруч та уважно мене розглядає. 

– Принести води? – питає.

– Не треба, – кажу. – Зараз стане краще.

Дивлюсь на квіти у своїх руках, на Руслана, а тоді на могилу сестри. Це все – реально. Вона справді померла, як і моя надія на те, що ми ще побачимось колись. 

– Ми ніколи не були близькими, – шепочу. – Тепер я шкодую про це. Олена добре навчалася, пропадала на своїх лекціях. А коли закохалася – майже не бувала вдома. Вона пішла до тебе перед моїм відльотом в Америку. Навіть не попрощалася… Невже так сильно тебе кохала?