Розділ 5

Руслан так і не повертається сьогодні додому, або ж робить це дуже пізно. Лягаю спати вдвічі розчарована, і тепер мамині слова не дають мені спокою. Поки жила в Америці, ніхто не контролював моє життя і про наречених мови не було. Не розумію, що змінилося…

Наступного ранку знову йду у свій центр. Сьогодні мають привезти всі необхідні документи для відкриття. Тато обіцяв, що його юристи з цим розберуться і мені не варто перейматися. Я ж хочу, щоб усе було правильно з юридичної точки зору, але практично нічого в цьому не тямлю. 

Тато дотримує слова і документи привозить сам. Переглядаю всі дозволи й, щаслива, обіймаю його за шию. 

– Залишилось підготувати все до відкриття, – кажу. – Запустити рекламу. 

– У тебе все вийде, – усміхається мені тато. – Ти така ж, як і я. Цілеспрямована. 

Приємно чути таку похвалу від тата. Навіть настрій покращується від таких гарних новин. Я ховаю теку з документами в сумку і йду з татом на обід. 

Поки чекаємо замовлення, розповідаю йому про вчорашнє сватання. Дуже цікаво почути його думку з цього приводу. Кого тато підтримує – мене чи маму.

– Не ображайся на маму, – говорить стримано, вислухавши мене. – Вона боїться, що ти повториш долю Олени й також покинеш нас. Мабуть, другої зради вона просто не переживе. 

– Я не розумію, – випалюю емоційно. – Ніхто ж вам не заважає знайти Олену і помиритися з нею. Та яка різниця, з ким вона живе. Вона – ваша донька! Може, вже час помиритися?

– Кіро, досить! – тато зупиняє мене різко і невдоволено. – Дороги назад немає. Минуло занадто багато часу.

– І що? – злюсь. – Час тут взагалі значення не має. Я все одно хочу її знайти! Шкода, що раніше не розпочала пошуки.

– Навіть не думай! – цідить батько, а я завмираю. Тон його голосу викликає неприємні сироти на шкірі. Він розлючений. – Ми це вже обговорювали! 

– Пробач, але я не можу так, – кажу серйозним тоном. – Десь у світі є моя сестра, а я маю вдавати, що її немає. Це як, взагалі? А вам як? Нормально? 

– Досить! – тато гримає долонею по столі, і прилади починають дзеленчати. На нас озираються люди – і стає ніяково. Здається, не те місце я обрала, щоб про Олену поговорити. – Апетиту немає. Обідай без мене!

Тато встає і залишає ресторан. Офіціантка розгублено зупиняється біля столу з його замовленням, і я відправляю її назад. 

Винною не почуваюсь. Мене дратує це дивне ставлення батька до цієї теми. Я не розумію, як можна просто взяти та викреслити доньку зі свого життя. 

Їм неохоче, тому що шматок у горло не лізе. Після цієї розмови у мене ще більше бажання загоряється знайти Олену. Не для того, щоб злити батьків, а для того, щоб моє сумління перед нею було чистим. Я щиро за неї хвилююсь і хочу допомогти. І впевнена, що у мене вийде. Та спочатку треба Руслана зловити. 

Сьогодні після роботи знову чекаю його біля під’їзду. Є думка піти до нього в гості й напроситися на вечерю, але відкидаю цей варіант. Не хочу вплутувати його батьків у все це. Вони хороші люди. 

Сідаю на лавку біля під’їзду і переглядаю в телефоні заявки від кандидатів на роботу. На вулиці темніє і стає прохолодно. Я знову переконуюсь, що Руслан не приїде. Можливо, він остаточно перебрався до своєї нареченої. Якщо це так, мені доведеться поговорити з Наталею Іванівною. 

Годинник на телефоні показує половину десятої вечора, і я збираюсь піти додому. Немає більше сенсу сидіти тут. 

Встаю з лавки та завмираю, тому що бачу знайомий автомобіль. Руслан паркується і залишає салон. Спочатку не бачить мене і в телефоні щось переглядає, а коли піднімає голову – хмуриться.

– Знову ти? – невдоволено питає. – Що з моїх слів ти не зрозуміла?

– У мене до тебе всього одне запитання, – випалюю. – Скажи, де Олена!

– Що? – здається, такого Руслан не чекав. Він ховає телефон у кишеню штанів і прискіпливо мене розглядає. – Ти хто така?

– Кіра, – кажу. – Молодша сестра Олени. Я хочу знати, де вона. 

– Кіра? – здається, Руслан мені не вірить. Прискіпливо розглядає з голови до ніг і на обличчі зупиняється. – Ти не схожа на ту малявку з ластовинням на носі.

– Мені п’ятнадцять тоді було, – фиркаю. – Я хочу знайти свою сестру. Ти – моя остання надія. Батьки нічого про неї не розповідають. Взагалі не хочуть згадувати. Останнє, що я пам’ятаю перед тим, як полетіти в Америку – вона пішла до тебе. 

– Ти дійсно нічого не знаєш? – якось дуже швидко злість Руслана змінюється здивуванням. 

– Ні, – хитаю головою. – Мені здається, що з Оленою щось сталося. Вона стільки років не з’являється. Можливо, їй допомога потрібна. Зрозуміло, що ви більше не разом, але… Може, ти знаєш, де вона. Будь ласка, допоможи її знайти.

Руслан мовчить. Здається, обмірковує, чи варто мені щось говорити. Я ж чекаю, затамувавши подих, і боюсь почути відмову. 

– Олена померла вісім років тому. Тобі більше не треба її шукати. 

– Це ти так жартуєш зараз? – мій голос сідає, і я роблю крок назад. Я очікувала почути будь-яку відповідь, але не таку. – Скажи краще, що не знаєш, де вона.