Розділ 4.1

– Не проти, – кажу. Беру в руки меню і роблю замовлення. Розумію, що нікуди вже не дітись, а так хоч поїм. 

Поки чекаю на замовлення, мама розповідає про те, яка я розумниця і як багато досягла на свій вік. Насправді я так не вважаю, тому що поки що всі мої досягнення – це лише закінчене навчання, а головні мрії ще не реалізовані. Та мамі, схоже, байдуже. Вона розхвалює мій бізнес, який ще навіть не відкрився, а Тамара ця слухає, роззявивши рота. 

Приносять мою їжу, і я перемикаюсь на неї, але триває моє щастя недовго. Біля столу зупиняється високий блондин у костюмі, і я зацікавлено його розглядаю. Насправді такий нічого. Привабливий. 

– Нарешті ти тут! – Тамара підводиться на ноги та цілує хлопця в щоку. – Кіро, познайомся з Захаром. Він працює у компанії разом з батьком. Скоро займе крісло гендиректора. 

– Круто! Вітаю, – кажу з повним ротом. 

Мама дивиться на мене невдоволено, а я усміхаюсь. Невже вона реально думає, що я поведусь на цю провокацію? Ніколи не буду з тим, кого підсунули мені батьки. 

Захар сідає поруч зі мною і бере в руки меню. Наші мами дивляться на нас, і це дратує. Намагаюсь не зважати, але виходить так собі. Ну а далі Тамара починає нахвалювати свого сина, і я мало не прискаю від сміху. Все те ж саме, тільки про нього. 

– Ой, Тамаро, так у нас спа-салон через пів години! – випалює моя мама.

– Точно! Як ми могли забути? – Тамара ця абсолютно неправдоподібно дивується. – Захаре, ти склади компанію Кірі. Добре?

– Звісно, – Захар усміхається. Схоже, він також розкусив їхній генеральний план. 

Наші матері дуже швидко залишають ресторан, і мені доводиться обідати в компанії хлопця. Не скажу, що почуваюсь ніяково, просто дивно трохи. 

– Пробач за це. Я теж в останній момент дізнався про цю підставу, – винно дивиться на мене Захар.

– Усе нормально, – усміхаюсь. – Давай обідати. Мені скоро на роботу повертатися. 

– Мені також, – киває. 

Спочатку ми дійсно їмо мовчки, а потім Захар починає розпитувати про моє життя в Америці. Виявляється, він також жив там деякий час, і практично там само, де я. 

Якось так непомітно знаходиться багато тем для розмов. Захар виявляється хорошим співрозмовником, і під кінець обіду ми обмінюємось номерами телефонів. 

– Я наберу? – питає, коли залишаємо ресторан.

– Набирай, – усміхаюсь. – Буду рада тебе чути.

У моїх словах немає жодного натяку на симпатію. Просто Захар – хороший співрозмовник. З ним цікаво. Ми можемо ще колись зустрітися, щоб поїсти та поговорити. Не більше. 

Попрощавшись, розходимось у різні боки. Повертаюсь на роботу і продовжую проводити співбесіди. Частина персоналу вже є, але це ще не всі. 

Сьогодні додому повертаюсь раніше. Просто дуже боюсь проґавити той момент, коли Руслан повернеться з роботи. Біля під’їзду зупиняюсь, щоб почекати, але мій телефон починає дзвонити. Бачу, що це Рома, й усміхаюсь. 

– Привіт! – вітаюсь першою.

– Привіт! – відповідає. – Я з новинами. Вдалось пробити адресу цього Руслана. Уявляєш, він дійсно у твоєму будинку живе. Сусід практично.

– Я знаю, – усміхаюсь. – Бачила його вчора. 

– Ви поговорили? – цікавиться Рома.

– Не вийшло. Але я не втрачаю надії, – кажу. – До речі, уявляєш, сьогодні мама влаштувала мені побачення! 

Розповідаю про Захара і сподіваюсь, що Рома зі мною поусміхається з цієї ситуації, але він чомусь не радий. Навпаки, дратується.

– Ти так весело про це розповідаєш! – бурчить. – Сподобався цей тип?

– Ні, – кажу спокійно. – Захар цікавий, але не більше. Що за реакція, Ромо? 

– Нічого, – цідить. – Мені треба йти, Кіро. На зв’язку.

Він першим кидає слухавку, навіть не попрощавшись, а я дивлюсь на телефон – і нічого не розумію. Що це з ним? Поганий день? 

Ще кілька хвилин топчусь на місці та сподіваюсь, що Руслан таки приїде, але нічого не змінюється. Йду у квартиру і вже там разів сто на хвилину виглядаю у вікно. 

Мене дратує це очікування, але нічого не можу з цим зробити. Треба було ще вчора довести справу до кінця, але я була збитою з пантелику, от і тупила. 

На початку десятої виходжу на балкон і сідаю в крісло-гойдалку. Роблю це не для того, щоб релаксувати. Досі на Руслана чекаю. Та коли телефонує мама – одразу відповідаю. Знаю, чого вона хоче.

– Як тобі Захар? Хороший хлопець, правда? – питає. 

– Хороший, – погоджуюсь. – Та тобі не здається, що якось неправильно зводити мене з хлопцями, коли я цього не хочу?

– А ти не хочеш? – питає. – Дійсно? Люба, тобі потрібна підтримка. Кохання, врешті-решт. 

– Погоджуюсь. Але давай я сама своє кохання знайду. Без твоєї допомоги, – не хочу сваритися з мамою, але хочу, щоб вона зрозуміла мене правильно. 

– Одна вже знайшла, і де тепер? – цідить, а я завмираю. Мені не подобається те, з якою інтонацією мама говорить про Олену. Наче ненавидить її.